Розділ «Песиголовці Історичний роман»

З глибин лісових часом озивався глухий гук.

Обидва молоді ходяни ні на що не звертали уваги. Йшли мовчки попліч себе, кожний думав про своє. Іншим разом Іскра зняв би голос, але сьогодні, знаючи добре свого приятеля, не зважився. Бачив, що молодому господареві якась важлива сталася пригода. Коли ж дійшли до лісу, дудар став проти свого товариша, подивився на мить своїми веселими очима йому в обличчя, потім ударив його по плечі і сердечним голосом сказав:

— Товаришу, ти сьогодні неначе онімів. Що зробилось?

— Іскро, скажи мені щиру правду. Що про мене кажуть люди? Що я нікчемний холоп, це правда?

— Дурню ти, з чого ти взяв?

— Та коли ж мені навіть рідна мати не вірить!

— Ого, як то?

Козина, пройшовши трохи, знов спинивсь і, повернувши засмучене своє лице до дударя, пильно подививсь йому в вічі.

— Мушу це сказати! Неначе тяжкий камінь лежить мені на грудях. За бабу мене вважають. Сика, дядько драженовський, мати, всі, мабуть, і ти теж. Але баби ви ще гірші, що не смієте мені це сказати. Боже, коли б ви знали!

— Але, Йване, що сталось, що ти так говориш?

— Щоб ти не дивувавсь, Іскро, я тобі розкажу.

Замовк на хвилину, потім почав оповідати. Обидва йшли повільними кроками край лісу. Господар розказував про вчорашній вечір, хто був у матері його, що він там бачив, як увесь час чекав, що його покличуть, як вони одійшли, неначе його там і не було, і як вранці мати не призналась, не довіряючи йому.

Говорив швидко і чим далі, тим запальніше.

— Старій жінці вірять, а мені ні. Не без причини, звичайно, але й не повинні були так робити. З того часу, як узяв собі Ганну, вони думають, що в мене вже інша кров, що я вже не той, що був. Раніш був на панів, як чорт, а тепер танцював би, якби сказали, хоч на голові. Це правда, Іскро, раніш був інший, а тепер змінився. Раніш був на все здібний, нічого не боявся. І панам таки робив штуки, а тепер боюсь, ради дітей та жінки, боюсь, щоб їм не пошкодити. Ти, Іскро, не знаєш, що то значить мати діти. А все ж, у мені все кипіло, коли бачив, що пани з нами роблять, як нас і з нашим правом у багно затоптали.

— Мусив усе те терпіти й служити на один і другий бік. Не один раз хотів випростатись, згадуючи небіжчика батька. Пам'ятаєш той час, як з Відня прийшло, що наші права касуються... Я ще був тоді хлопчина і чув тут, на нашому замку, де читали той лист, що відбираються права ходян і встановлюється на віки вічні мовчання, — той гомін, ту лайку.

— О, я добре ті слова пам'ятаю. Було всіх ходян, від малого й до старого, скликано. Добре пам'ятаю, як кричали, коли їм того листа читали, а найбільш кричали, коли гетьман краєвий наказав, щоб назавсіди замовкли, як велять оці двоє латинських слів, — perpetuum silentium[4].

— Я не вірив, а наші тато теж. Вони взяли мене за руку та сказали: «Ходімо хутко, хлопче!» Ми пішли до ксьондза і тато запитали, що то значать по-нашому ті латинські слова і коли ксьондз сказав те саме, що й гетьман на замку, взялись тато за сиву голову та плакали й нарікали. Цілу потім дорогу лаялись та проклинали і особливо те perpetuum, бо то найгірша кривда, що чоловік боронитись не сміє.

— Кілька день були наші тато сумні, мовчали, аж ось один раз прийшли з лісу, кинули чекану на стіл та й закричали:

«Ні, не буде амінь! Хтось та почне знову й потім кров потече!»

Молодий господар зітхнув, зупинивсь і хвилину помовчав. Очі йому горіли, обличчя йому зашарілось.