Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Світ за Козиною замкнувся. Був знову сам, з своєю розбитою надією, з своїми турботами та острахом за любу родину. Було йому тяжко також і від того, що його розлучили з старим дядьком. Всі були такі слабодухі, лиш він, той старий, хворий, видержав! Коли б принаймні міг бути біля нього, щоб його доглянути. Просив про це, але даремно.

Так минав день за днем, один довший за другий і кожний тяжкий та смутний. Коли земляки на волю відходили, затремтіло щось у грудях молодого селянина. І тепер часто згадував, що вони вже дома, з жінкою, з дітьми. У тих він думках найбільш зостався. Згадував жінку і бачив її, як побивається та бідує, бачив і стару матір, як її знав, смутну, болісну. Ганна на неї наріка, але стара мати теж журиться тою нещасною боротьбою, що надії її так обдурили. Ах, уже не діжде тієї золотої волі, що ради неї старі папери, як скарб, переховували, що ради неї допустила, щоб її сина мордували. А Павлик, а Галинка! Серце йому хвилювалось, і коли думав, що вони покинуті, і коли уявляв собі образи минулих часів, коли пригадував веселих дітей своїх, їх сміх, їх чув голос, їх дрібненьке тупотіння, як бігли йому назустріч.

Уявляв собі, як Ганна тепер, можливо, до Кленчі побігла, коли почула, що Четвертак вернувсь, як розпитувала про нього, свого чоловіка, яка потім смутна йшла додому, коли почула, що ще не скоро він прийде!

Що дома без нього почнуть, скільки турбот та клопоту матиме Ганна! А він! Не побачить нікого, неначе живцем похований. Коли б принаймні які-небудь вісті одержати, що там дома, як там на Ходії. Як там є!

Козина тер собі лоба та мимоволі кулаки стискував, коли пригадував те безправ'я, ту сваволю, що над ними, ходянами, вчинили.

Воно до неба волало, але нема справедливості, нема порятунку. А як буде, як він додому повернеться і потім піде на панську роботу і муситиме мовчки зносити панські знущання! О, коли б покійний батько й ті старі люди встали з домовини та подивилися, що тут робиться!

В думках тішився, що хтось до нього сюди до Праги прийде, і найскоріше Ганну ждав. Але день за днем збігали, тижні вже минули, зима вже перед носом, і ніхто не приходив. Козина був розчарований і сумував. А можливо, що нікого до нього не пропускають? Він не помилився. Коли б принаймні знав, що Ганна не могла через працю та турботи сама прийти, а послала вірного товариша Іскру Юрка, дударя, і як той намагавсь товариша відвідати, як бігав од Понтія до Пілата, як просив, благав, як кілька днів біля в'язниці ходив і знов, знов просив, аж нарешті відігнали його силою. Але й про це Козина не довідався.

Холодна зима настала.

Молодий в'язень завжди питав про старого дядька і просив, щоб до нього пустили. Що старий нездужа, що йому дуже зле, — про це Козині сказали; але його благання відкинули. Молодий селянин добре спостеріг, що з ним поводяться, як з яким злочинцем, суворо й Гостро, що інші справжні злочинці навіть ще в ліпшому становищі. Причину цього думка його знаходила в джерелі всього його лиха та всіх ходян нещастя, в Лямінгері. І коли подумав, що якби оце торганівський пан несподівано сюди увійшов і волю йому запропонував при тій умові, щоб він зріксь усього, чого добивавсь, щоб визнав, що помилявся, як ходські права вже недійсні, тоді уявив собі, як би він Лямінгерові, тому гицелеві, подивився б у вічі, сказав би рішуче «ні» і видержав би його колючий, суворий погляд, як того разу, коли приходив до Уєзда по старі папери.

XXV

Ясного теплого дня з полудня, в березні місяці, вивів доглядач Христофора Грубого з камери до двору. Старий дядько Козинів був дуже слабий і, скоро вийшов надвір, зараз же й сів на лавочці, що стояла на сонечку. Драженовський староста мав вигляд поганий. З того часу, як почав при допиті в апеляційному суді нездужати, нічого йому не поліпшало. В'язниця, вісті, що дійшли з Ходії, турботи про те, що діється вдома, де нічого про нього не могли довідатись, — все це стан його здоров'я ще більш погіршувало. Тепер, простягнувши ноги на сонці і поклавши руки на коліна, дививсь на ясне сонячне небо, під яким вже недовго доведеться жити. Але через хвилину спустив втомлений, знесилений погляд, і біла голова його схилилась. Сидів непорушно, замислений, і поворухнувсь тільки, коли закашляв. Потім підняв голову. Він помітив перед собою на землі тінь, що перед ним спинилась.

— Ну, як почуваєте себе, діду?— спитавсь у Грубого якийсь поважний пан у темному вбранні, в чорних панчохах, держачи в руках ціпок з срібною ручкою.

— Зле, милостивий пане, — відповів старий ход, повертаючи голову до лікаря, що стояв над ним. — Насилу ноги тягну. Дуже слабий став. Раніш хоч спав, а тепер... Та ще й кістки мені ламає, від того теж худну.

— Може, дідусю, дати тобі порошків?

— Е, милостивий пане, мені вже ліки не поможуть. Мабуть, і весни не переживу... та й краще буде...

— А чого це ти так хочеш умерти, ти ще не нажився на світі.

— Воно то так, коли чоловікові добре живеться, але нашому братові...

— Не бійся, ще переживеш.

— Не думаю, але коли б, милостивий пане... Хай би вже робили зо мною, що хотіли, тільки щоб нам наші права віддали. Тільки що їх нам не дадуть, — а це є головне, милостивий пане.

Старий махнув рукою. В ту хвилину почав кашляти. Лікар дививсь на нього не без співчуття. А коли перестав кашляти, подививсь на лікаря й сказав: