Розділ «Песиголовці Історичний роман»

«А чи втечуть?» кожний у ту хвилину подумав, згадуючи тих, що прорвались.

Раніш ніж сонце піднялось, довідались ось про що. Було вже; після бою. Військо увійшло в село й зайняло його. На бойовище; вирядились жінки й матері шукати своїх чоловіків та синів.. Щаслива була та, що нікого там не знайшла, бо могла бути певна, що добравсь до лісу. Але кожну хвилину то там, то сям озивавсь жахливий викрик; то жінки між раненими або мертвими: кого-небудь з розшукуваних пізнавали. Вбиті лежали поодинці, на волі, або під конем, або в цілому гурті.

Стара Шерловська теж шукала, але не знайшла ані сина, ані: чоловіка. Дуже дивувалась і не вірила в таке щастя. Але там! Там Маринка. — Шерловська поспішала до неї.

На потоптаній траві, де лежало багато вояків ранених і мертвих і кілька ранених ходян, стояла на колінах Маринка, голосила й ламала руки над мертвим своїм батьком. Матвій Прибик лежав у білому жупані, кров'ю заллятім, в одній руці держало ходського прапора міцно до боку притиснув, а в похолоднілій правиці — дубову чекану. Величезна постать хода лежала рівно витягнута; обличчя йому було похмуре. Біла плахта прапора була розшарпана, кров'ю заллята.

Так скінчив своє життя останній ходський прапорник. З яким завзяттям бивсь і як хоробро боронив свій прапор, про те свідчило багато мертвих і ранених солдатів, що навкруги лежали.

Старий Прибик, що стояв на колінах, схилив до сина свою сиву голову. Сльози йому крапали з очей. Не плакав, лиш болісно стогнав та зітхав. Навіть солдати, що ранених товаришів своїх відносили, зупинялися біля того гурту, слухаючи голосіння та нарікання гарної золотоволосої дівчини.

— Ой, тату, мій дорогий, золотий! Що ми будемо робити без вас! На кого ви нас покинули?

Але Матвій Прибик голосіння своєї доньки вже не чув; і було йому краще. Відійшов до іншого світу, де не було панського знущання і де не мусив дивитись, як насильством нищили золоту ходську волю.

XXIV

Раптом тепер на Ходії про весну цього року згадали. Як тоді на полях працювали, як було вільно, без панщини, без панського нагая! І скрізь ще надія цвіла, що після жнив буде добре, що до того часу вже суд закінчиться і настане воля. А ще перед жнивами! Яка то була буря, що надію всіх ходян на кращі, вільніші часи знищила. Вже скінчилась; а як то після неї!

Там, біля Поциновиць, досить крові пролито й надаремно. Ще добре було тим, що там на полі зостались, як Матвій Прибик, і тим, що від ран повмирали. Але чимало з Прибикового відважного загону врятували життя. Тільки тяжке було те життя по лісах, або в сусідній Баварії. І хто з тих утікачів там довго видержить? Чи не примусить його горе або нудьга, та «зла нудьга за домівкою», вернутись і просити, як просили ті там, біля Гамрів? Тим Матвій Прибик правду віщував.

Помилували їх, але як! Більше як сімдесят у кайданах була порозсилано по в'язницях у Пільзні, Тині та Стрібрі. Зле з ними там поводились, били їх, неначе злодіїв та розбишак.

Тимчасом поспіли хліба на полі й настали жнива, на які ходяни так сподівались. Перед самими жнивами селян покликали в канцелярію Торганова; але не всіх заразом, лиш по селах, і там мусили всі перед святим євангелієм заприсягнути, що вони й їх нащадки зостануться підданими й кріпаками ясновельможного пана Максиміліана Лямінгера з Альбенройта та спадкоємців його, що вони мають бути вірними та слухняними підданцями свого наймилостивішого панства.

А коли присягу виконали, перечитали їм ще листа, де була написано, що в і ходяни визнають недійсність своїх колишніх прав та привілеїв, що не будуть ніколи, як це й найвище царське розпорядження наказує, позиватись з своїм панством, а будуть додержувати наказаного їм «perpetuimi silentium».

Тихо, без гомону, підходили ходяни до канцелярії і там мовчки чекали, поки їх покличуть. Не було вже ані дикого Брихти поміж ними, ані Шерловського, ані Матвія Прибика. Багато з них було цілком скручених, приборканих, а хто й не був таким, ті добре бачили, що нічого не поможе.

Глухим голосом проказували присягу; не один при тім теж запинався й дрижав, як і не одному важка мозоляста рука тремтіла, коли підписувала той лист, що ним сам собі рота затикав та руки зв'язував.

Не одне глибоке тремтяче зітхання вирвалося з грудей ходян, коли виходили з канцелярії. Тепер уже були кріпаки, з тілом, з душею і з майном належали ненависному панству.

Сама думка про те жах наводила, а все ж ще не так почували те лихо, аж поки не довелося виконувати все те, що в канцелярії обіцяли. Скоро жнива настали, панство скористалося своїм правом і погнало ходян на роботу.

Ще й перед тим і їх й батьків їхніх примушували робити панщину. Але яка різниця в праці, в числі робочих днів та в поводженні!

Найперших та найповажніших селян, що були там у Гамрах, примушували до найтяжчих та найгірших робіт. Їх повернули з в'язниць, де вони й досі сиділи, і тепер гнали на панщину в кайданах.