Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Це ще була нечувана річ. Сика, «волосний писар», старий Псутка пострековський, Пайдар поциновицький і багато інших сусідів, що їм вже голови посивіли, працювали в панському маєтку з ланцюгами на ногах, мов душогуби та розбишаки. Кожний, хто тільки брав яку-небудь участь у повстанні, був тепер покараний. Не забули й домажлицького сусіда, того Юста, що теж сидів у в'язниці за підбурювання й цькування ходян. І самого адвоката, як дійшли чутки з Праги, посадили до в'язниці і не помагало йому навіть те, що був шляхетного роду і мав шляхетних родичів, які за нього клопотались.

Про старого Грубого, Козину, Четвертака, Німця медаковського, Печа ходівського та його двох товаришів нічого не було чути, крім того хіба, що вони й досі сиділи у в'язниці.

Найкращі, найрішучіші з ходян ув'язнені, або в кайданах на панщині — і як же могло після всього того не бути в цілому Ходському краї смутно?

Жнива відбувались тихо, без співу, так сумно вони й минули. Панство накладало нові роботи, і ходяни їх виконували з огидою, але без слів, навіть і тоді, коли панські прикажчики на них покрикували й поводилися з ними грубіше, ніж раніш. Були й такі, що лаяли й проклинали тих, ким раніше захоплювалися, кого радо вітали, а саме, Прибика й Сику, Грубого та Козину, за те, що вони цю кашу заварили на шкоду всім.

Тільки старий Прибик, небіжчика Матвія батько, мовчав.

З того часу, як біля Гамрів та Поциновиць все так сумно скінчилось, як єдиний син йому загинув, увесь він змінивсь. Ті вісімдесят і більше років, що пережив, раптом лягли йому тягарем.

Ні про що вже тепер не дбав, ніщо його не тішило. Цілими годинами сидів дома, у світлиці, біля липового, обрубка, або на постелі, або, як сонечко добре припікало, в саду, завжди сам-один, з похиленою головою, замисленим, до землі зверненим поглядом. Не раз Маринка думала, що дід дрімає, але тихенько до нього підступивши, чула, що дідусь півголосом сам з собою розмовляв і що має на думці її небіжчика батька. А один раз, саме тоді, як вона за ним стояла, він підвів очі і, немовби до когось звертаючись, сказав: «Та комета... я знав!» Покрутив головою, раптом схилив її і тихо додав: «Та справедливість? А чи є справедливість?»

Онука зрозуміла, про що він думає. З голови йому те не сходить, тільки й думає про те. Інколи питалась його, хотіла б почути його раду в господарстві, але звичайно він начеб не чув або не розумів. Він, такий колись господар! Тепер та молода дівчина сама мусила все робити, про все думати й клопотатись, та ще й діда, мов дитину, доглядати. І доглядала. Добре їй вбилося в пам'ять, що їй батько сказав, коди перед боєм прощавсь. Тепер вона свято виконувала ті слова, краще вже не можна було піклуватися про діда. Як батька поховали, зараз діда додому одвела. А було там, як після татар. Все було пограбовано, розкидано, понівечено, як і скрізь в Уєзді.

Але це була Матвія Прибика дочка. Інша б собі ради не дала. А Маринка господарювала зрана й до пізнього вечора тоді, як служниця здебільшого на панському робила. Але що та тяжка праця, що те змагання. Все це не було б тяжке, коли б тато був живий. Старий Шерловський пробився з сином і все-таки восени повернувсь додому й ходив у кайданах на панську роботу. А син лишивсь у Баварії, бо йому сказали, що панство особливо на нього має зуба й готує для нього тяжку кару. Як буде далі? Коли повернеться, і чи можна буде йому повернутись?

Для Прибикової дівчини було це найгірше.

Дуда Іскри Юрка й скрипка сліпого батька висіли непорушно і ніколи тепер не грали. І учні тепер не приходили. Та й хто в такий час міг думати про музику? Дудар тепер господарював у Козинів. Там він був дуже потрібний, і Іскра не забував про родину свого приятеля та кума. Стара Козиниха, хоч і працювала досить багато у Ганни, а все ж вона не могла всього поробити. З того часу, як їм Іскра при лихій годині поміг, він уже не кидав їх самих. З лісу Зеленового привів їх знов назад додому, а потім більшість днів зостававсь у них. Лиш кілька разів відлучавсь, і це тоді, коли його кликано на замок, де солдати нагаями його хрестили, а потім тоді, коли мусив ходити на панщину.

Скоро він приходив до Козинів, молодій господині вільніше ставало дихати. Іскру вона любила тому, що був чоловіків найкращий товариш, що могла з ним про Йвана поговорити щиро. З свекрухою багато не говорила. Та й сама стара її уникала, знаючи добре, що невістка в душі її обвинувачує, що, мовляв, вона всьому нещастю була причиною. Коли б вона Івана не підбивала, коли б тих нещасних паперів не заховала, Іван, напевне, не позивався б з панами.

Іскрі коли-не-коли щастило розвеселити нещасну Ганну та розвіяти її смуток, та лиш на хвилину; незабаром вдавалася в тяжку свою замисленість. Працювала, старалася, але інколи раптом покине працю й сховається. Служниця вже її й не шукала: добре знала, що господиня не могла себе перемогти і десь у коморі плаче.

Ще в суді вимагали від ходської депутації, щоб визнала недійсність старих документів і присягла на підданство Лямінгерові. Того разу всі до одного відмовилися, навіть і потім, коли їх одводили до в'язниці при новоміській думі.

Але тут їх довго не лишили вкупі. Старого Грубого й Козину відлучили від решти, тому що вважали їх за головних винуватців опору, як думали в суді, і кожного з них окремо посадили.

Потім земляки ще раз побачились, а саме, знов перед судом, де їм вирок оголосили. Старого Грубого та Козину визнано за найбільш винних і засуджено на рік до в'язниці. Решті оголошено, що будуть звільнені зараз, коли дадуть підписку, що визнають підданство. І тут один з суддів одночасно пригадав їм нещасний кінець повстання у них дома, як і те, що всі села вже склали присягу й своїми підписами це ствердили.

Ця звістка справила свій вплив на тих ходян, що вагались, що їх в'язниця та туга за домівкою, за родиною, гнітила. Для чого далі чинити опір? Німець медаковський перший підписав, за ним Печ, потім один за одним, навіть Екль-Четвертак, що на запусти таку сказав гарну промову над мертвим панським нагаєм, останній своє ім'я приписав. І був кінець! Їх пустили додому, були вільні, як ті пташки, але ніхто з них не радів. Повільним кроком, неначе від гробу, відступили од листа, що лежав на столі.

Один з суддів ще раз викликав Грубого та Козину, щоб підписали. Але сивоголовий староста драженовський захитав головою, а небіж його, дивлячись на суддів, відповів:

— Лямікар нас може примусити, щоб ми на нього робили; але як я можу сказати, що наші права не дійсні? Навіщо ми все це починали, заради чого ми судились, до Відня аж до двору ходили, чого в в'язниці сиділи, чому кров уже проливалась? А тепер мусив би сказати: це все нічого не варто, це все дурниці. Я все добре розміркував, раніш ніж починав. Наше право дійсне. Здамося в цьому на бога.

Земляки, що підписали листа, опустили очі додолу під час цієї промови, а коли виходили, біля Грубого та Козини, навіть не подивились. Драженовського старосту та його небожа потім одвели знов до в'язниці і випускали з неї лиш тоді, коли виводили в кайданах на роботи.