Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Хутко за мною! — крикнув Прибик.

Страшний крик та метушня піднялись у селі. Багато жінок голосило, інші ж палко намовляли чоловіків не піддаватися. Але цього не треба було говорити. Чутки про те, як було зроблено з земляками, що піддалися під Уєздом, погрози гетьмана та його грубе, брутальне поводження, обдурили ходян у Поциновицях і наповнили їх зухвалою впертістю. Скоріше вмерти, ніж піддатися на мордування!

Прибик, поглянувши на військо, побачив, що неможливо його відігнати і навіть відбиватись. Нічого іншого не лишалось, як пробитися. Тому-то він повів свій загін в ту сторону села, де, як бачив, було найближче до лісу і війська менше. Деякі пропонували підождати, поки стемніє. Пропозицію цю було відкинуто, через те, що гетьман дав лиш короткий термін на відповідь і що потім пожене військо в атаку. Не можна було чекати.

— Хто може, сідайте на коні! Ворота виставимо! — крикнув Прибик, показуючи на клуні, що були поруч. Наказував так через те, що бачив, що військо, головним чином, скупчено проти: виходів з села поміж будівлями.

Вилазки з-за клунь ворог не чекав, звідти можна кинутися на нього зненацька. Раніш, ніж до цих дерев'яних, дощаних башт дійшли, настало прощання. Було коротке. Матвій Прибик озирнувсь на доньку. Вона йшла за ним біла, схвильована, біля старого діда свого, що не хотів у хаті лишитись.

— Тату, Маринко, прощайте! Може ще побачимось. А коли ні, доглядай, доню, діда добре, — хай вам бог помага.

Був якийсь блідий, коли могутню свою руку батькові та дочці подавав. Старий підняв руку й перехрестив його. Ще один: раз озирнувся Прибик і зник у натовпі. Білий прапор було видно над головами, а коли вступали до клуні, він його прихилив.

Маринка дивилась услід за ним очима, повними сліз; в цю хвилину наречений, що заскочив по коня, підійшов до неї. Вона плакала, а тепер почала ще більш. Обійняв її й поцілував, потім схопив за повід свого білого коня, повів його до стодоли. Там уже було кілька коней, — за ними піхота їв густому гурті. В другій стодолі поруч було те саме. Всі ждали лиш знаку, щоб розчинилися ворота, що вели за стодолу, проти війська.

Сонце зійшло, і ясне його світло, пробиваючись крізь широкі щілини до стодоли золотими смугами, осявало її сутінь. Проміння миготіло по конях, по їх гладенькій шерсті, по грубому сідлі, пробігало по білих жупанах ходян і тремтіло де-не-де на обличчях. Здебільшого були бліді, схвильовані тим страхом, що мимоволі понімає перед кривавим боєм. Очі всіх горіли, серця тьохкали, але кожний, на все зважившись, міцно стискував рушницю або чекану.

Збоку стояв Прибик, зігнувшись, і крізь щілини розглядав військо. Коли піднявсь, подав знак верхівцям сідати на коней. Потім подав молодому Шерловському руку, щось йому тихо сказав і, йдучи назад поміж вояками, повторив знову, що кожний має робити, куди кожний має прямувати. Після того заскочив до сусідньої стодоли, щоб там узяти на себе команду. З цієї стодоли було доручено молодому Шерловському вести загін. Сидячи на коні, схвильовано стискував рушницю й напружено прислухавсь, ждав умовленого гасла, що мав дати Маринчин батько з сусідньої стодоли.

На хвилину запанувала в стодолі глибока тиша. Лиш кінь запирска, або підковою тупне об тік. Здалека почулися сурма та барабан; в ту мить хтось з юрби перед стодолою з боку села крикнув, що військо вже наступає з другої сторони.

Викрик той ще не скінчився, як поруч у стодолі пронизливо засвистіло. Двері обох стодол одним разом розчинились, ніби великим вихром, сніп сліпучого світла проник до стодоли; в світлі тому мигнуло кілька верхівців на чолі з Шерловським, — а за ними плавом інші ходяни. А з другої стодоли вирвався другий загін під командою Матвія Прибика, що в лівій руці тримав прапор, а в правій високо над головою важку дубову чекану свого роду.

Ходські рушниці, короткі й довгі, затріщали, а їм на те відповіли військові, і зараз же обидві сторони збіглися докупи. Почавсь страшний бій. Відчай підсилював ходян. Чеканами, прикладами рушниць билися, мов леви. На чолі молодий Шерловський найшвидше кинувсь до бою, завдавав піхоті вдари направо й наліво.

Біля парканів, стін і в обох стодолах, тепер відчинених, стояли селяни, жінки й старі, і з жахом та напруженням спостерігали бій.

Старий Прибик, спираючись на свою онуку, став на краю стодоли, не дбаючи про те, що стріляли. Маринка, бліда, схвильована, спостерігала кожний рух бійців, як і всі, в тремтячім напруженні. Бачила, як обидві сторони збіглись, як ходяни несподіваним наскоком тіснили ворога. В дикій тій бійці, де в пилу та куряві миготіли білі жупани і темні мундири солдатів та виблискували шаблі і інша зброя, не можна було нічого розпізнати. Страшний крик та галас звідти нісся, й до того крику людських голосів домішувалися звуки сурм та стрілянина.

Надаремно Маринка намагалася слідкувати за батьком та за своїм милим.

— Маринко, чи бачиш наш прапор? — питавсь дід.

— Бачу... там біліє... але тепер... уже ні... і знов! І знов не видно... Ой, господи, знов нічого не видно. Люди добрі, чи бачите ви? — питалася сусідки тремтячим голосом. Дивились, дивились, напружували очі, але не могли вже розпізнати.

В цю мить засурмила труба з другого боку і звідти, де перед хвилиною один військовий відділ порозкидав перепони й прорвався до села, пригналася кіннота. Шаблі над головами на сонці блискали, земля гуділа. Старий Прибик упав на коліна, підняв; руки й почав просити бога.

Селяни скрикнули й услід за старим Прибиком попадали на коліна. Але то не тривало довго. Лиш бачили, як кіннота, що є сили, бігла за тими, що пробились та втікали.