Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— А ви, баби, будете ще просити? — крикнула стара Козиниха, погрожуючи кулаком до Гамрів, де вже виряджали депутацію до краєвого гетьмана, якому саме прийшла підмога, — три гармати, бомбомети, піхота та кіннота під проводом графа Штампаха з паном Штайнбахом.

А тимчасом Прибикове військо дійшло до табору. Страшний крик там зчинився, коли почули, що діється. Жах перед військом був надзвичайний. Жінки плакали; одні благали, щоб їх самих тут не лишали, другі ж, щоб туди не йшли. Ганна вже того нічого не помічала. Сидячи під сосною коло вогнища, тулила до себе дітей. Ох, ті новини! Сидить у в'язниці! Чого ходив! Вона добре передчувала. О, він уже не вернеться, вона добре знає. Діти, бідні діти! Знов сльози поллялись їй струмком, кропила ними Галинку та Павлика, пригортаючи їх до грудей.

XXIII

Дощ як із відра лив, і в мокрому темному повітрі миготіло пронизливе, сліпуче світло блискавиці. Із-за шумавських вершин здіймалася пара, ніби стовпи білого диму з незчисленних пожеж.

У таку негоду посувалося Прибикове військо лісом та розмоклими польовими дорогами до Поциновиць. Загін цей, що складався з найвойовничіших та найвідважніших ходян, понад сто чоловік, був поділений на два. Між обома їхало кілька возів з жінками та дітьми, яких чоловіки не хотіли покинути в лісі. Всі були переважно з Уєзда. Між ними були також старий батько Матвіїв та Маринка. Коли тай, на попелищі, син Матвій висловив думку, що він міг би в лісі підождати, старий не хотів і слухати, також і Маринка рішуче не згоджувалась.

— Щоб на старості довелося мені просити? — сказав старий і виліз на віз. Вітер розвівав йому довге сніжнобіле волосся, а дощ обливав йому зморщене обличчя; але старий начеб того не помічав. Він сидів нерухомо та замислений погляд втупив поперед себе; думки його були десь далеко. Тому, що молодий Шерловський керував возом, на якому Маринка з дідом сиділи, бо робітник з худобою в лісі зоставсь, взяв Матвій знову прапор, до рук. Ніс його на плечі зовсім змоклого. Зирнув на нього й подумав, як ще вранці весело розвівався. І рано всі ще мали досить відваги, аж поки то Сика не покропив їх своїми новинами.

Вже смеркало, коли ходяни з возами до Поциновиць приблизились. Дощ уже перестав, але небо ще не прояснилось: густа хмара ще й досі висіла на вершинах, посуваючись на південний захід. Тім'я Гаврониці, Плапольці, Гудиці та Голого шпиля не було видно за хмарою.

Після кількаденного напруження та важкого походу в дощ і грязюку, — теплі і головне гостинні хати поциновицькі припали дуже до вподоби втікачам. Більшість їх лиш трохи підживилась і зараз же заснула мертвим сном. Але в старого Шерловського, де зібралися свої і найповажніші, чужі, ще довго світилось.

Із тих льготських, що перед Поциновицями до свого недалекого села звернули, тут лишалося кілька чоловік і лиш пізно вночі вертались додому і несли з собою тверду постанову всіх: ані Лямінгерові, ані війську не піддаватись.

Північ минула. Тільки тепер ішов Матвій Прибик відпочити, коли вкупі з Шерловським обійшов усе село та розташовану скрізь сторожу. Ще не світало, як він був уже на ногах і будив усіх, щоб вставали та загатили всі входи до села: дорогу, вулиці, що між повітками вели на поле, і всі стежки. Ще не все село прокинулось, ще не всі готування було закінчено, як несподівані гості та помічники прибули. Було то кілька селян з Ходова та Пострекова, промоклих та забруднених. Вони принесли з собою дивні новини.

Вони були вчора з тими, хто визнавав, що всякий опір є безнадійний і що нічого не лишається, як піддатися. Тепер оповідали ходянам, які навкруги їх згромадились, що пан краєвий гетьман з ними зробив. Коли прийшли до нього просити, — так розказували втікачі, — щоб військо відійшло й не робило їм шкоди, що, мовляв, вони спокійно розійдуться, пан гетьман на них накричав і наказав заарештувати й одвести. Та не тільки цих, а з усіх сіл кількох наказав зв'язати й одвести.

— Куди? — питалися ходяни, напружено слухаючи.

— До Пільзня, Стрібра, Тина!

— А для чого до стількох міст? Хіба мало в'язниць у Пільзні? — спитавсь Шерловський.

— Більш, як сімдесят їх одвели! — відповів один з утікачів.

— Як ми це взнали, взяли ноги на плечі та й хода. Краще нехай мене заб'ють, ніж сидіти у в'язниці, щоб там нас мордували, а тоді повісили, — додав другий. — Це добра милість! Це за те, що їм здались без опору!

— Тепер, мабуть, усі хотіли б тут бути! — крикнув один з ходян.

— Авжеж, і було б нас чотириста, — додав Прибик. — А де тепер військо?

— В кожному селі потроху, а на Уєзді є їх, наче мух. Тепер напевно лишаться тут, щоб був тут спокій.

— А наші в лісі?