Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Не одну хвилину тривало, поки рух та крик ущух. Хто б же їх ждав! Кожний собі думав, що вони в Празі, а вони неначе з неба впали.

Питання так і сипались:

— Як ви до нас дібралися? Прочули, що у нас таке коїться?

— А де ви про це довідались?

Депутати, власне Сика, розказав, що вони йдуть кружними дорогами через ліс і що про повстання довідалися ще в Празі.

— А де ж урядовець панський?— спитав він.

Всі засміялись і сказали, що там у лісі прив'язаний до дерева, і що почуває себе досить добре, тільки боїться.

— І ви його не забили?— питавсь здивований Сика.

— І нікого іншого не забили? — додав Пайдар поциновицький.

Тепер знов усі здивувались, що про них такого наговорили. Сика легше зітхнув, коли почув, що то була брехня.

— А де решта, Козина, Грубий? — питали ходяни.

Здалека загриміло. Але коли б навіть з чистого неба вдарила блискавка, мабуть, ходяни так не злякалися б та не здивувались, як тепер, коли Сика коротко розказав їм, що з ними та з приятелями їхніми в апеляційному суді сталося. Деяких аж сіпнуло, і голос їм замкнуло: почували, що остання надія зникла. Деякі скрикнули, неначе поранені, так до глибини душі вразило їх те беззаконство, що їм та їхнім депутатам заподіяли, і не один голос обізвавсь, щоб не ждати добра від панів та йти на них силою. Матвій Прибик похмуро дививсь на Сику, неначеб чекав, що він скаже.

— Люди добрі, схаменіться, щоб не було ще гірше! — благав волосний писар Сика.

— А як ти думаєш?— спиталися кілька старших, що їх звістки про суд та арешт налякали.

— Що я думаю, ви те саме думаєте, — казав Сика. — Документи наші знищили й казали, що все надаремно; наших заарештовано, а тут перед нами військо, добре озброєне, а ми зле і самі, без помочі. Не думайте, що я боюсь, але я хотів би зберегти, що можна ще, щоб не було гірше. Кров потече, можливо, що сьогодні відіб'ємось, а що...

— Мовчи ти, Юдо! — загримів Матвій Прибик.

Величезна його постать раптом стала перед волосним писарем.

В спочутливому викрикові, що зчинивсь на такі слова Прибикові, найбільше було чути голос Брихти пострековського. Але й Сика не зоставсь без підмоги, і то досить значної. Найстарші й найповажніші люди з Кленчі, Ходова, Пострекова, Строжі, Кичова, Тлумачова та Медакова були з ним заодно. З Прибиком було найбільш уєздських, драженовських, а потім із Льготи та Поциновиць.

— Залишіть його! — кричав Сика. — Хто це все заподіяв, як не ти, Матвію?

— Хочеш, щоб спалили тобі двір, а нас, жінок та дітей наших мордували?— крикнув кленчанський Буршик.