Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Піду ще до них! — сказав Шерловський, розлучаючись з Маринкою.

В ту хвилину присипляла молода Козиниха, сидячи під старими соснами, Галинку, яку галас поциновицьких та ходських ходян розбудив.

Павлик спав і не ворушивсь. Теж і родина дударя, відпочиваючи поруч, трохи далі від вогнища, міцно спала. Лиш Іскра був десь між чоловіками.

Ганна, колишучи дівчинку на колінах, наспівувала їй тихим голосом. Але було їй на серці скоріше до плачу, ніж до співу. Згадала, як це ще й недавно було, коли вона з чоловіком дітей укладала, як укупі над ними сиділи. А тепер, — неначе цигани, в лісовій пущі. Але що це! Коли б тільки він був тут. Як би радо все це знесла! Де він тепер, що робить? Коли повернеться?

XXII

Перша ніч минула в лісі й поза лісом серед вартових у напруженні. Але військо не ворушилось і на другий день теж зоставалось непорушно, як і вчора та вночі. Ходяни на сторожах були тим пильніші та обережніші. Втікачам у лісі трохи полегшало. Найгірша небезпека минула вчора рано. Так само й побоювання, що буде все спалено, не справдились. З харчами теж не було ще зле, бо кожний захопив з собою щонайбільше, скільки міг. До того в цю лиху годину виявились і громадське учасництво та любов; взаємно підтримували одні одних; навіть ті ходяни, що мешкали за лісом, в Строжі, Тлумачові та Ходові, тепер постачали втікачам різні речі, потрібні в такому становищі.

Чоловіків найбільш дивувало те, що військо сидить тихо. Може, хочуть їх голодом примусити, щоб розійшлись, щоб уєздчани вернулись та просили? Але це не було так просто й легко, бо кожний ходянин собі думав, що їм довелося б довго ждати і сталося б це не раніше, аж поки з'їли б усю худобу.

Але Прибик думав, що, мабуть, вороги вичікують моменту, щоб несподівано накинутись на них, і тому наказав скрізь сторожі бути якнайпильнішими. Лице його знов нахмурилось. Спало йому на думку, що всі тут довго не видержать, що багато з віддалених сіл будуть думати, як повернутися додому. Але з полудня хмарка з його чола зникла, коли з військового табору знов прибув офіцер з пропозицією здатись, і в відповідь йому на це всі ходяни одноголосно відмовились.

Минула й друга ніч, і вже настав і третій день з того часу, як у лісі розташувались і з зброєю проти війська стали. З полудня в Гамрах у дворі під старою грушею зібралися представники та старші громадяни всіх ходських сіл, окрім тих, що були в Празі, в апеляційному суді, як думали собі їх земляки. Було повно скрізь озброєних ходян. Над лісом піднімалася буря з громом, затягуючи чорними хмарами все небо.

Старші громадяни не вважали на шум старої груші й на те, як поривчасто розвівавсь їх білий прапор. Говорили про військо. Матвій Прибик, спираючись об пеньок, аж здригнувся, коли строзький Конопик подав свою думку, що ті там, — показав на Уєзд, — тому не рухаються, що ждуть підмоги. Така самісінька думка була й у Прибика.

— А ти боїшся того? — спитав Конопика прудко.

— Ну, не боюсь, але коли б їх найшло як сарани.

— Не бійся! — відповів Прибик. Конопик почервонів, але раніш, ніж відповів, зчинився знадвору галас. Всі там заворушились. Ходяни, що лежали в траві, посхоплювались, а ті, що були в повітках, повибігали, товплячись навкруги якогось нового прибулого. Не був то чужий, бо між жупанами ходськими не було видно ніякого іншого вбрання. Старші біля колодязя повернулись до воріт, деякі підійшли до лісу, щоб подивитись. В цю мить мало не з усіх грудей вирвалось: «Брихта! Пострековський Брихта!» В супроводі багатьох земляків він увійшов у двір.

— Ого, так ви вже в повстанці пошились? — кричав, розмахуючи чеканою.

— Ну, будемо битись... — і подав найближчим руку.

— А де решта? — питали його.

— Ідуть теж.

— Он ідуть! Пайдар! Сика!

— Голосний писар!

— З Праги!