Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Стара Козиниха за працею та турботами не мала часу віддаватись жалю та сумові. А коли, немов вигнані, з рідного двору виходили, вона слинилася на мить біля брами, серце їй стиснулось. Озирнулась ще раз по двору та по хатах і мимоволі піднесла руку, ніби з ними прощалась, або начеб бажала їм уціліти від шкоди та згуби.

Гук, крик, рев зустрів утікачів. Скрізь було повно людей, худоби, возів. Дорогу було загачено ними. Віз Козинів навіть не міг зразу просунутись в течію. Люди один на одного кричали, собаки гавкали, худоба лякалась.

Ходське село раптом змінилось. Здавалося, що старі часи вернулись. Там он зібрались гуртки хлопців та чоловіків, озброєних чеканами, киями, багато з них теж і рушницями. Двоє з хлопців здалека стояли та стерегли панського прикажчика, руки йому були зв'язані. Його вели теж до лісу з наказу Прибика. Панський урядовець був переляканий, чекаючи кожну хвилину, що обурені селяни його заб'ють.

— Це все через тебе робиться! — кричали на нього.

— А коли нам військо хоч одну стріху підпалить, ти, Лямікарів посіпако, будеш висіти, як шишка на сосні!

Переляканий урядовець захвилювавсь, коли озброєні ходяни раптом заворушились і закричали. Тим вітали свого отамана Матвія Прибика, що на хвилину заскочив до свого двору і тепер вертався. Власне, вітали не так його, як те, що він ніс. Було то держално стародавнього ходського прапора, що його Матвій того разу, як Лямінгер папери їхні палив, зберіг. Довго воно лежало на горищі у Прибика; аж тепер, у цю рішучу хвилину зняв його і в надломленому місці обв'язав. Тепер він ніс не тільки держално, а цілий прапор. Була то сніжнобіла плахта, прив'язана до держална й оздоблена двома чорними смугами. Прапор був у барвах ходських, але без герба, простий, — а все ж ходяни його голосно вітали, як ознаку колишньої сили й слави. Справді, було на що подивитись, коли Матвій, останній ходський прапорник, наближавсь з прапором, що весело розвівався від раннього вітру.

Якраз у той самий час їхали Козини й бачили, як Прибик дав прапор одному з юнаків подержати, а сам давав розпорядження. Панського урядовця вели в тому напрямі, куди йшли всі втікачі. Один з юнаків побіг знов до Драженова, кілька їх послано за село в напрямі до міста та до Гавловиць, з рештою Матвій Прибик зостався в селі, запроваджував спокій поміж утікачами і старавсь, щоб усі в свій час вийшли і, поки можна, якнайбільше забрали з собою. Казав, наказував, а де треба було, і кричав. Стара дубова чекана Прибикового роду блищала йому в руці, коли він нею махав та наказував. Всі його слухались, начеб він був обраним отаманом.

Село помалу пустіло. Втікачі різними шляхами й стежками поспішали до лісу. Кожний намагався добратися туди найкоротшою дорогою. З висот уєздських, з боку гори Гродку хапались, поспішались утікачі. Найкраще було тим, хто самі клунки ніс; гірше було тим, хто ще й худобу вів. Де-не-де корова чи лоша, злякавшись, бігли травою, або полем.

Та й люди вже стежки не дуже додержувались. В багатьох місцях жита були потолочені, понівечені, знищені.

На сході зачервонілось, потім золоте променисте коло з'явилося над лісом й ширилося на блакитному небі, де зачервонілі хмарки блідли або займались, мов золото. Коли ж сонце з того світла та сяйва піднялось, уєздчани були вже в Гамрах, де густий ліс прийняв їх під свою оборону.

Тут течія спинилася, але не стихла, особливо коли незабаром прибули драженовчани. Чоловіки всі були озброєні. В лісі настав незвичайний рух. Люди, що під час метушні порозбивались, поділились, тепер розшукували одні одних, родини шукали собі затишного місця, діти плакали, кричали; худоба, прив'язана до дерев, ревла або паслась. На краю ліса стояла ціла валка возів; з них стягали старих, недужих, дітей і різне збіжжя. У лісі й на узліссі лежала ще глибока тінь. Решта місцевості, шпилі й гори були осяяні золотим світлом, і в ньому блищала зброя також і напроти на горі Гродку.

То рушниці та чекани Прибикового війська блищали на ранньому сонці.

Всі уєздчани були вже долі під охороною густого лісу; лиш вони там зосталися над покинутим, неначе вимерлим селом. Але дивись! Вони теж спускаються, поспішають у напрямі до Гамрів. Військо наближалось. Через те Прибик відступив, щоб їх не оточили. Від міста через Гавловиці дорога йшла попід висотами уєздськими та горою Гродком неглибоким та досить широким яром; яр відділяв ті висоти від Гамрів, що лежали напроти, та лісів за Гамрами.

На горі, десь перед Уєздом пролунала сурма, а за нею барабан. Ранній вітер доносив ті звуки ясним, променистим повітрям аж у долину. Але війська ще не було видно. Але ось на твердій, висхлій дорозі, що йшла долиною від Гавловиць, забрязкали підкови та заблищала зброя. Царська кіннота! Бігли риссю; коли ж побачили, що ходяни вже доходили до Гамрів, спинились. Тут вони розділились, — одні залишилися на дорозі, а другі посунулися під гору. Але погляди всіх чоловіків у Гамрах і втікачів були звернені на край Зеленівського лісу. На Уєздській вишині знов заблищала зброя. Варта пішого війська там стояла.

Решта війська отаборилась у селі, що його лиш трохи було видно від Гамрів.

«Отам, мабуть, господарюють! Всього ще там досить залишилось, а що їм буде не потрібно, те знищать». Так думали селянські втікачі та з жахом дивилися, чи не з'явиться дим, чи не здійметься червоне полум'я, що знищить їх хати і все майно. Але небо скрізь було блакитноясне, без хмарки, і над Уєздом не було видно диму від пожежі.

Кілька дерев'яних будівель на малому шпилі над потоком біля самого лісу, — це були самітні, покинуті Гамри. Гарний був звідти вид на Черхов та інших велетнів Чеського лісу та Шумави і навкруги на всю гірську країну лісисту.

Озброєні ходяни з Уєзда та Драженова, що це місце обсадили, лиш роздивлялися по дорогах на кінноту і кожний рух її спостерігали. Не були перелякані й війська не боялись. Кров їх була обурена гнівом на поводження Лямінгерове.

Це знов він! Це він покликав краєвого гетьмана, свого старого приятеля, щоб їх покарав та приборкав. А коли так не взяв, тепер зробив інакше. Невже ж йому легше зробиться, коли майно їх знищать, а самих їх повернуть на жебраків. Але за всяку ціну хоче лиш приборкати й поробити їх кріпаками. Саме тепер би він цього дуже хотів, коли при дворі дають дослідити їх скаргу, про яку по інших панствах не сміють навіть думати.

Хоче їх військом злякати, щоб самі здалися та ще й просили. О, пане Лямікаре, цього ходяни не зроблять. Можеш на нас стріляти і нас нищити, потім будеш відповідати за пролляту кров! При дворі, напевне, нічого не знають про те, що тут діється. І для чого б тепер цар військо посилав? Що вони зробили? Чим провинилися? Тим, що не дались обікрасти себе тому ненажерливому Кошеві? О, коли б тільки у Відні про це знали, як з ними поводяться, якої кривавої панщини та податків од них Лямікар вимагав проти всіх прав, і як тепер хоче їх військом примусити. Ні, ні, — вони не дадуться, щоб їх перестріляли!