Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Так говорили всі ходяни в Гамрах, зібравшись в дворі одного маєтку біля колодязя з журавлем під старою грушею, де була в землю встромлена також ходянська корогва. Всі були проти Лямінгера обурені. А найбільше Матвій Прибик. Багато не говорив, лиш головою похитував і тільки тоді почав говорити, коли мова зайшла про стратегію; що й як треба зробити. Пропозиції його були такі, що всі їх визнали й ухвалили. Насамперед варти з двох, трьох юнаків, озброєних рушницями, розставили по лінії від Гамрів нагору й униз понад лісом, щоб наглядали за кожним рухом війська. Посланці розбіглися по всіх селах лісними стежками з побажанням, щоб усі чоловіки з зброєю прийшли.

Ще сонце не встигло високо підбитись, як уже поспішали на поміч лісом із Строжі чоловік двадцять і старих, і молодих; а перед полуднем прибули з Тлумачова та з Медакова; цим можна було досить легко лісами дістатися до табору уєздчан. Незабаром по обіді прийшли кружними лісовими дорогами пострековчани та кленчани вкупі.

Матвій Прибик тепер вільніше дихав.

Він одного боявсь, що військо на них зараз вже вдарить. Рано, коли їх сила була невеличка, трудно було відбиватися віл численного ворога. Але тепер, коли їх загони з кожною годиною росли, коли ще до полудня нараховували двісті озброєних, Матвій Прибик ожив. З полудня було вже їх більш як триста, та що й прибувало. Перед заходом сонця прибули ще кичовчани, а зараз після того, коли Прибик з кількома старшими виходив з Гамрів до лісу подивитися на табір, виїхало проти нього кілька верхівців, рушницями та іншою зброєю озброєних. На чолі їх був Шерловський, наречений Маринчин. Скочивши з коня, він повідомив, що решта чоловіків та хлопців з Поциновиць та з Льготи, всі добре озброєні, сьогодні ще прийдуть. Раніш не могли, бо посланці дісталися до них досить пізно. Скоро це договорив, засурмила сурма, і в той же час молодий ход з варти прибув з повідомленням, що царський офіцер хоче прийти до них, щоб переговорити з старшими.

— А чого він хоче? — казав Прибик. — Напевне хоче нам порадити, щоб ми йшли додому та просили, щоб нам пробачили.

— А тоді на панщину, — додав старий Брейка пострековський насмішкувато.

— Нічого нам з тим паном офіцером говорити, — сказав Прибик.

Але решта не хотіла ставитися так гостро.

Було ухвалено, що його до себе не пустять, але вийдуть йому назустріч. Всі добре озброєні, в супроводі приблизно двадцяти юнаків, вийшли за Гамри недалеко, де їх біля ходської сторожі ждав офіцер з сурмачем.

Казав їм від імені краєвого гетьмана Гори, щоб насамперед видали панського урядовця, а потім щоб розійшлися по домах і слухалися свого законного панства.

Крик ходян не дав йому договорити. Після того він ще порадив, щоб опору не чинили проти війська, що дурно тільки кров проливатимуть і що все майно їх у небезпеці!

— З цим до нас не йдіть, пане офіцере, — відповів йому Прибик, червоніючи. — Ми добре знаємо, хто вас прислав. Ми належимо королеві, а не Лямікарові, тому не боїмось, хоч ви й будете тому гицлеві помагати та нас убивати. Ми будемо боронитись!

Викрик згоди всього озброєного загону був офіцерові за ознаку, що всі так думають. Тому-то він від'їхав.

Головна сила ходська лишилась у Гамрах. Решта, головним чином, молодші, розійшлися по вартах, на ніч збільшених. Поодинокі порозлазилися далеко вперед по кущах, щоб слідкувати за рухом війська.

Ворог, увійшовши до Уєзда, звідти не рухавсь. Лиш вартові по шпилях та на Гродку, також по дорогах, походжали та роз'їжджали то туди, то сюди. Літні сутінки спускалися на всю країну й згущались все більше та більше. На темноблакитному небі сяяли зорі. Було тепло й тихо. Літньою ніччю озивавсь кожний звук ясно та виразно: і тупіт військових коней на твердій дорозі, і з лісу глухий рев худоби. Інколи було чути перекликання варт військових і ходських.

На краю Зеленівського лісу за Гамрами лежали на моху ходяни в білих жупанах, маючи чекани на боках, а рушниці до пеньків оперті. Загони ці творили довгий ряд варт, призначених, головним чином, стерегти ліс та втікачів. Хоч у цих місцях не можна було чекати ворожого нападу, а все ж ніхто з вартових не дрімав. Або мовчки дивилися до висот уєздських, або тихим голосом між собою розмовляли. Зате в глибині лісу озивалися різні голоси. Звідти поміж деревами та гущавиною проблискували вогні, навкруги яких купчилися втікачі; були то різні гуртки, що складались або тільки з родин та родичів, або знайомі, куткові, а то й мішані. Спільне нещастя зблизило всіх.

За той день примусового в лісі перебування багато хто поробили собі халабуди та намети для дітей та старих. Інші поробили собі постелі з соломи, з мішків, з одежі; на них лежали собаки, діти або старі та недужі з похиленими головами, занурені в тихій молитві. Найжвавіше було на старій вуглярні, де найбільш горіло вогнів і де найбільш господинь зійшлося. Вони варили вечерю, дітей годували або колихали. Чоловіків було тут мало; більшість їх була в Гамрах або на варті. Прийшли сюди подивитися на свою родину й повечеряти лиш ті, що в той час були вільні.

Осторонь, під великим буком, сидів біля невеликого вогнища старий білоголовий Прибик, батько Матвіїв. Голова йому глибоко на груди похилилася.

Здавалось, дрімав. Але зараз же підняв голову, коли почув, як затріщало під чиїмись ногами. Син Матвій підійшов укупі з гостем, з молодим Шерловським. Старий його зараз пізнав і подав йому руку.

— Ось де ми зустрілися, хлопче! — сказав він. — Ну, я ж казав, що та комета... Коли б то дав бог, воно добре кінчилось! Принаймні бачиш, як було колись, як ще наші діди мусили в лісах і вдень і вночі перебувати. Це не було даремне. Тим права собі заслужили, а тепер...