Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Тепер військо на них випросив, щоб за його допомогою обібрати їх до останньої нитки й тим приборкати їх.

Перше, що було в кожного на думці, це приховати все те, що можна зберегти. Жінки, що були цією звісткою найбільше налякані, цілком збентежені, хапали все, що під руку попадалось,— одежу, подушки, харчі і т. ін. Галас та крик було чути скрізь по селу й по дворах, у світлицях, в коморах, в хлівах, де скотину одв'язували. Настала страшна хвиля метушні.

Все село неначе кипіло, в хатах, між; ними, в повітках, скрізь біганина, крик, рев, неначе рій бджіл вилетів з улика. Діти, розбуджені од сна, голосно кричать; там жінка бігає по хаті та охає; там баба стара, напівсліпа, ламає руки та стогне. Поміж цим криком жінок та дітей чути також крик команди, іржання коней, рев худоби, скрип возів, гавкання та завивання собак.

А там уже тікають! Ті, хто найменш мав або хто найбільш був переляканий, тікали, обвішані клунками. Тут веде хлопчина кози, там корову з великим зусиллям, бо скотина теж перелякана й не хоче йти. Ось біжить отара овець за своїм переляканим бараном, невважаючи на крик та лайку свого вівчаря.

— До Гамрів! До лісу!

Команда та, неначе гасло, пролетіла цілим селом від хати до хати, від двору до двору. Ніхто не питавсь, від кого те гасло, ніхто не задумувавсь над тим, чи воно добре, чи ні, кожен слухав і поспішавсь, намагавсь швидше бути там, долі, під горою Гродком, під захистом лісу, що чорнівся широкою та довгою смугою мало не до міста, навкруги Гавловиць з самими Гамрами, а далі півколом понад кордоном, захищаючи дорогу до далекої Баварії.

З усіх найспокійніший зоставсь та найбільш зберіг розважність Матвій Прибик. На перший викрик тривоги схопився з постелі й миттю одягся. Старий батько його, що в ту хвилину вже не спав, вилаявсь у постелі на ту звістку. Але Матвій, начеб не чув, вийшов надвір розбудити дочку та служницю. Маринка напіводягнена виходила з комори. Він коротко розказав їй, що то за крик був, і наказав, щоб лаштувалася в дорогу, щоб про діда не забула та взяла з собою харчів. Раніш, ніж іншим дати наказ, покликав пастуха й наказав йому, щоб він якнайшвидше летів скільки духу до Драженова з повідомленням, що військо йде, щоб там утікали, а всі чоловіки озброєні прийшли до Уєзда, а коли б туди не можна було вже добратись, тоді до Гамрів.

І тільки тоді наказав хлопцеві коня запрягати та на віз хліба накласти, теж і старого діда взяти, а решта нехай про скотину піклується. Це все наказав за коротку хвилину і то так гостро та твердо, що челядь навіть не мала часу подумати про той жах і спокійно виконала все, що було потрібно до втечі.

За хвилину Прибик уже був за селом і стояв з двома сусідами на шпилі, уп'явшись своїм поглядом наперед до міста й додолу до Гавловиць. Вже світало, але цілий край ще спочивав.

Ранній вітерець повівав над росяним житом, що вже достигало, та розвівав поли білих жупанів вартових ходян. Скрізь тихо, ніде ані голосу, ані руху. Війська начеб і не було.

— Воно ще там у місті, щоб на нас підкріпитись. Ну, тимчасом і ми теж приготуємось, — казав Прибик, повертаючись до села, звідки крик та гомін чулись. — Але когось поставимо тут вартувати.

Вернувшись до села, він ходив од хати до хати й гукав на людей, щоб не боялись, що війська ще й досі не видно, і щоб з розумом тікали.

— А ви, хлопці, не тікайте! За мною! Затримаємо їх, щоб наші могли втекти, щоб солдати їх не мордували. Швидко, хлопці, швидко за мною! Покажіть, що ми справжні ходяни! Беріть чекани, киї, а найкраще, хто має, рушниці. Хутко, хлопці, хутко!

Так гукав Матвій могутнім голосом. Обличчя його, раніш засмучене, похмуре, тепер надзвичайно ожило, сяяло відвагою та войовничістю. Очі йому горіли; ішов швидше, ніж звичайно, і твердо ступав. Громовий його голос заглушав інші крики, лиш чулось поміж хатами: «Хутко, хлопці! За мною! Беріть чекали, рушниці! Хутко, ходяни!»

Тільки біля однієї хати не спинивсь; це біля Козинового двору, де, як знав, не було жодного чоловіка. Не було їх, бракувало тут. Одного робітника в таку хвилину хапанини та сполоху було недосить, особливо, коли й господиня була переляком знесилена. Боялась не за себе, не за майно, а за дітей. Скоро почула тривожний крик, побіліла, мов стіна, і перше, що зробила, скочила до дітей. Вхопивши на руки Галинку, а за руку Павлика, вона вже летіла, аж її надворі стара свекруха спинила. Стара аж розгнівалась, що Ганна така ляклива. Примушувала її, щоб до втечі приготувалась інакше. Хвилюючись, послухалася молода господиня, але дітей на мить з ока не спускала.

Все у Козинів лаштувалось під доглядом сталої Козинихи, Про все згадала, що треба було взяти з собою. Але куди з тим? Кому те дати? Де б тих рук набрати? Ганна напакувала до вузлів харчу, постелю для дітей; дітей сама понесе, але що робити з худобою?

Ганна, вся трясучись, бігла вже в поле; але стара хотіла зберегти щонайбільш і тому бігала та шукала помочі. Але як би докликалася сусідів під таку хвилину, коли кожний не знав навіть, що робити з своїм. В цей час з'явивсь Іскра: ніс два клунки найдорожчого свого майна та вів дві кози. За ним Дорла, жінка його, з дитиною, ведучи за руку сліпого свекора, що ніс дуду та скрипку.

— Іду вам на поміч!— крикнув Іскра. — Підождіть, не бійтесь, ще маємо час! — Передавши свої клунки Дорлі, поміг робітникові запрягти коні.

Ганна трохи заспокоїлась і голосно дякувала несподіваним помічникам. Зараз можна було пізнати спритність дударя. На віз наклали найпотрібніші речі, постіль, запаси харчу, посуд, потію там посадили сліпого батька Іскрового, Дорлу з дитиною, Галинку та Павлика. Ганна, маючи тепер дітей в надійних руках, кинулася до іншої праці.

Віз виїжджав повільно з двору. Біля нього Ганнина корова та Іскрові кози. За возом Іскра та помічниця його гнали худобу, що ревла, відповідаючи на жалісне мекання кількох овечок, яких не можна було взяти і які неначе знали, що попадуть в полон солдатам. Поруч з возом старий Вовк голосно гавкав та підскакував до дітей.