Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Що хочете, селяни?— кричав. — Пустіть нас!

— Листи! Леєстри! Злодій! — дико закричала юрба.

Управитель бачив, що по-доброму звідси не вирветься. Пропустили б його, коли б він видав листи. Але цього зробити не хотів, не міг. Мав на думці спішний та пильний панів наказ, щоб за всяку ціну і якнайшвидше здобув ті листи з Відня.

— Мисливці, стріляйте! — скомандував він і сам витяг меча. Але раніш, ніж ті могли вистрелити, Матвій Прибик, а за ним і вся його дружина накинулися на них. Один вистрелив, але більш ніхто. Кіш хотів боронитися і пробити собі дорогу, але Прибик і кілька інших кинулися на прикажчика й стягли його з коня. Тут Кіш побачив, що іншого рятунку нема, повернув коня назад і через тіла повалених своїх мисливців та ходян пустивсь до села.

Чув дикий крик за собою, чув, як гналися за ним. Каміння посипалося на нього, як град. Але він не вважав на те й гнався щодуху то Торганова.

На бойовищі було вже спокійніше. Прибик, як отаман, гостро й твердо командував. Відняті від переможених мисливців рушниці наказав віднести. Від прикажчика вимагав, щоб повернув листи. А коли той відмовивсь та казав, що жодних не має, отаман наказав обшукати його. Справді, ніяких паперів у нього не знайшли.

— Що тепер?— питавсь один з драженовчан Матвія Прибика.

— Що тепер? — відповів Матвій спокійно. — Цих, — і показав на мисливців, — пустимо додому, але рушниці лишимо, а прикажчика затримаємо, поки нам не віддасть листи.

Тимчасом хлопці, що гналися за Кошем, повернулися назад і повідомили, куди він втік.

— Добре. Зробимо так, як я сказав.

Мисливців та лісників відпустили, а прикажчика одвели до двору Прибикового. Через якусь годину після того управитель Кіш таємно вирядив з торганівського замку надійного посланця, яким передав украдені листи і звістку про те, що зараз в Уєзді сталось й як він сам од смерті викрутивсь. Посланець поспішав польовими стежками до Кута, де вже чекав приготовлений верхівець, а цей зараз же вирушив далі з листами до Пільзня та до пана Лямінгера до Праги. Кіш сам того дня не зваживсь їхати до Кута, бо думав, і цілком справедливо, що ходяни його вичікували.

Ганна Козиниха була всю цю добу дома у великій світлиці, пригортаючи до себе дітей. Навіть і тоді, коли буря вже минула і на селі стало тихо, вона ще не могла заспокоїтись. Згадувала чоловіка, як він завжди з обуренням та гнівом говорив про ті бійки, що раніш на Ходії відбувались. Що б він тепер сказав, коли б це бачив? А чи не пошкодить часом сьогоднішня бійка та їм у Празі? Що з того буде?

Аж до цієї події в Уєзді і скрізь на Ходії часто, дуже часто згадували про празьких депутатів, як їм там поводиться. Повідомлень від них не ждали, бо всі знали напевне, що суд протягнеться приблизно два тижні і що депутати ось-ось повинні повернутись. Але сьогодні тільки про те й говорили, що зчинилось в Уєзді з Кошем та його дружиною. Ані в Уєзді, ані в жодному Іншому селі не вважали цю бійку за карну. Боронилися проти насильства і по праву вимагали листи, що були в них украдені. Але скрізь ждали, що Лямінгер, коли про це довідається, помститься. Та його самого в Уєзді і в Драженові не так уже боялись. Вірили в свою перемогу в Празі, а потім...

Напевне, пану Лямікарові там поводиться зле. Чого б то йому розшукувати ці листи? Та скоро вже йому урветься бас. Правда, обережніші думали інакше, а саме, що він може помститися раніш, ніж у Празі буде все вирішено.

— Нехай прийде! — відповідав Прибик на такі слова. — Будемо боронитись. Тепер уже так не буде, щоб він нас бив, а ми мовчали. Правда, я обіцяв Сиці та Козині, що буду мовчати,— але хто почав?

І так наодріз Прибик відмовився звільнити прикажчика, коли на третій день прийшов з Кута посланець Коша з такою вимогою.

— А приніс ті листи, що у нас украли? — питався Прибик.

— Їх уже пан управитель послали до Праги, — відповів посланець.

— Так чого ж ти хочеш? — накинувсь на нього здоровенний ход.

Посланець іменем панського управителя загрожував, що в противному разі прийдуть по прикажчика — з солдатами.