Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Не можемо! — твердо відповів Козина. — Ми нічого не гробили, наші права дійсні!

Знов тихо. Здивовані судді дивилися на молодого Козину.

— А ви всі, згоджуєтесь з ним? Будете присягати?

— Не можемо! — обізвалось глухо, але певно сім голосів ходських.

Голова махнув рукою. Чоловік у червоному жупані дав знак ходянам, щоб вийшли. Скоро вони вийшли на сходи, підійшли до них десять солдатів царської служби з офіцером, що крикнув на ходян:

— Ходім з нами!

На вулицях, що вели з Гродчан до Новоміської думи, збігались і зупинялись люди подивитись на незвичайний провід. Семеро селян, високі й поставні, в білих жупанах та чорних кереях, ішли, оточені солдатами. Позаду один із солдатів ніс сім тяжких дубових чекай, відібраних від ходян в їх господі, де провід на мить зупинився, щоб заарештованим було видано їх клунки. Люди з цікавістю розглядали чудернацьких «злочинців», насамперед сивоволосого Грубого, що його вів під руку Козина. Люди показували на них, на їхні чекани, на кереї і на червону китицю, що на білому жупані того молодого розвівалась.

Ходяни не розмовляли. Лиш спочатку, коли спускались з Гродчан, питали схвильовано один одного, чи добре чув, що ходяни повстали. І на це кожен міг би сказати, як один із них:

— Авжеж, я добре чув, як той пан суддя це сказав.

— Ой! ой! ой! Що то буде! — проговорив Грубий.

— Це, напевне, Прибик! — сказав засмучений Козина, і зараз же жінка та діти спали йому на думку.

Незабаром привели їх до Новоміської думи, а звідти через хвилину до темної в'язниці.

— Ну, так прощавайте! зітхнув старий Грубий, коли переступив поріг темної в'язниці. Тим він розлучавсь з світлом та світом, начеб не сподівавсь вже побачити їх знову. Знесилений, розбитий упав на дощане ліжко, що було одночасно і столом і стільцем. А потім, тяжко зітхнувши, додав:

— Це вже наша така доля! Але що дома, що там діється?

І це була найсумніша думка всіх, особливо Козинова.

На другий день після обід наближалася до Праги бричка, запряжена добрими гнідими кіньми. Звертала на себе увагу тим, що на козлах сидів візник в одежі домажлицьких ходян. А коли під'їхав до паріцької брами, раптом зупинилась, і з неї вийшли поциновицький Пайдар, Брихта пострековський та Сика, «волосний писар». До них, як вони біля брички стояли, висунувся з неї якийсь пан у чорній одежі, у довгій перуці, кучері аж на плечі звисали. Як об дверцята опиравсь, було видно його білу руку, а на середньому пальці блищав камінь дорогого персня. Вельможний пан Тункль із Бернічка, що його ходяни зустріли в дорозі, моргав товстими повіками, під якими блищали маленькі, хитрі очі, і швидко розказував ходянам, чому він просив їх встати тут і чому він хоче сам, лиш сам в'їхати до міста. Говорив так швидко, що вони ледве його могли розуміти, і одночасно їм солодко та приязно усміхавсь, руку їм подав, призначаючи, де б вони його завтра знайшли.

— Так бувайте здорові, добре собі повечеряйте, та добре спіть, — все буде добре, буде, буде, я знаменито до цього приготувавсь! Знаю це, знаю добре. Так бувайте!

Ще й з воза махав їм своєю білою, пухкою рукою, з персня якої блискало на сонці ясне проміння.

— Як я вам уже казав, цей мені не подобається, — промовив Сика, дивлячись за бричкою, що наближалася до брами.

— І завсіди тільки грошей хотів би, — вставив Пайдар. — На дорогу, на бричку...