Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Не багато. Гомоніли собі там в шинку двоє сусідів, а я так думаю, що були то з міського суду, нібито пани питались про нас. Дядько драженовський теж там сидів і все чув.

— Про кого ж питались? — жваво скрикнув господар.

— Про ходські права. В міському уряді. Хотіли тих писаних прав, знаєш, що були на нашому двірці.

— А хто їх хотів?

— Був там з Кута той управитель Кіш та й торганівський. Ну, звичайно, сусіди накинулися на них. Не знаю всього, що там діялось, але той Кіш, кажуть, сердився та лаявсь і, нарешті, сказав, що торганівський пан покаже їх ходянам.

Дудар замовк, але якось раптом згадав і додав:

— Добре казав той сусіда, в шинку, що, мовляв, ходські права дуже дорогі. Покійний старий Лямікар[3] і той молодий аж лопались від злості, коли ходяни домагалися цих прав.

Господар та його жінка, з малою Галинкою на руках, уважно слухали й не помітили навіть, що малий Павлик зліз з постелі, добрався до дуди й розглядав задоволено її гарного козлика. Зразу тільки дивився на нього, потім посмілішав і приторкнувсь до шерсті, до очей і до стрічок, що йому Іскра начіпляв між ріжками на лоба. І тільки тепер запримітила мати хлопчину; батько ж дивився в землю і підняв свої очі тільки тоді, коли дудар замовк.

— А коли це було, Іскро?

— Мабуть, позавчора.

— Ой, якби знов чогось не трапилось, якогось лиха, — молода господиня турботно зітхнула.

— Я б гадав, — почав дудар, але не скінчив, бо в той момент старий Вовк прудко скочив з долівки й почав гавкати. Господар встав, підійшов до вікна й подивився в темряву. Нікого не побачивши, вийшов на ганок.

Іскра посадив малого Павлика на коліна і пхав йому пищики дуди до рота; в цей час молода господиня доторкнулась до дударевого плеча.

— Слухай, Іскро, — почала, — бачив, як замислився господар, коли ти розказував? І такий він тепер часто буває, так з доброго дива. Веселий, балакучий, все сміється, а потім раптом неначе вдарить його хтось. Це мені часто спадає на думку, що йому щось діється в голові, або якийсь камінь лежить у нього на серці. Інколи думаю, що він мене вже не любить і, мабуть, шкодує...

— Не кажи дурниць! — відповів їй на це дудар.— Шкодувати? Не шкодує. Ще не шкодує та й не буде, це я знаю. І через те не сумуй.

— Мені чогось тяжко на серці, а знаєш, що носимо в серці, того боїмось. І що б воно могло бути?

— Дивовижні думки в твоїй голові. Але це минеться.

— Дай то, боже, щоб господь почув мене, — зітхнула селянка, підбадьорившись словами чоловікового порадника. І навіть усміхнулася, коли Павлик за допомогою Іскри видув кілька плаксивих тонів.

Тимчасом молодий Козина вийшов із сіней на ганок і тут роздивлявсь по двору, хто то прийшов. Що хтось тут був, це напевно, інакше б чуткий Вовк не загавкав.

Була темрява, і вітер ще й досі гудів так, що не можна було добре чути. Але щось таки є. Хтось постукав до вікна. Це там напроти, через двір, де стояла стара хата, що в ній жила мати молодого господаря.