Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Молодий Козина жив із своєю Ганною справді, як сто квіток, і не півроку або рік, як то звичайно буває, але вже п'ятий рік. Домівка його завсіди тішила, чим далі, тим більш. Сидіти дома з жінкою, а тепер ще й з дітьми бавитись — йому було наймиліше. Люди сердились за це на нього, бо він нікуди не ходив, навіть на пиво між чоловіків, щоб, як то буває, побалакати з ними.

Скоріше з дударем Іскрою Юрком заходив у розмову де-небудь у полі, на узліссі, або часом у неділю по обіді, вдома, в садку.

Молодий Сладкий змінивсь. Колись охоче волочивсь ночами то з рушницею, то з сильцем у лісі, охоче ловив у ями вовків та ненавидів панство і, де тільки міг, сперечався. Але скоро як оженивсь, став, як ягня. Коли пани накажуть возити дрова або якусь іншу роботу робити, мовчки послухає і пошле робітника. Інколи, як і всі скрізь на Ходії, проклинав і незвичні роботи і, як тільки міг, боронився та викручувався від них.

Стара Козиниха, щільно стуливши уста, засмучено й суворо дивилася на його в такі хвилини, думала про себе або старому братові драженовському Грубому жалілась, коли той завітає до неї: «Ну й хлопець! Це вже не Козина. Не пішов він у батька. Жінка взяла йому всю душу».

«Жінка та діти», — треба було додати. Так здавалося й тепер, в цю хвилину, коли, невважаючи на осінню негоду, сидів з своєю родиною на одній постелі і сердечно сміявся, коли діти, як кошенята, лазили по ньому.

Коли ось раптом випрямивсь і став прислухатись. В той момент і старий Вовк під столом прокинувся, вискочив насеред хати і голосно загавкав.

— Досвітки ж допіру почалися, — сказала селянка, взявши малу Галинку до себе на коліна. Думала, що, може, хтось з челяді вертається з досвіток од сусіда, де якраз цей тиждень збирались.

— Це хтось чужий, — відповів господар і вийшов до сіней відчинити двері, до яких хтось постукав. Грюкнув засув і знадвору озвався чужий чоловічий голос, що затяг:

На Уєзднім Градку співа гарно пташка.

В той час господар щось промовив так, що не стало чути слів співака, одначе він не спинивсь і далі співав:

Аж біля наших воріт розлягається.

Вона гарно там співає, співає.

Так співаючи, увійшов до світлиці, біля порога зупинився й поздоровив. Веселий викрик малого Павла привітав його, а селянка позвала:

— Йди ближче, Іскро! Оце допіру з міста? Якраз у час. Гарне ж тебе Дорла привітає!

— Гарно, негарно, але коли буде вона хріном, то й я буду перцем. — Дудар, перекинувши свій інструмент через плече, лукаво всміхнувсь.

— Та й веселий же ти, самий спів у тебе, — сказав господар.

— Я б не був такий, коли ж там вітер гарно співа, аж розлягається. Господи, от була дорога! Міх мені вітром надуло, і дудки самі грали, аж я в темряві підтанцьовував, коли було стільки музики; з мокрого копця до вибоїв, через каміння, з калюжі та в болото, тільки хлюпало.

Юрко Іскра, поклавши козу на лаву, сів сам біля неї. Шапку з червоним верхом не зняв. Зосталася на голові. Кругле повне обличчя, з ямкою на підборідді, безперестану всміхалось. Усміхались, власне, тільки його веселі, лукаві очі, що їх він радо примружував, коли щось штукарське викидав або говорив.

Літами він був рівня молодому господареві, або хіба на два, три роки старший. Тимчасом селянка принесла солі та буханок хліба, в білому убруску замотаний, і звичайним «на край» запрошувала гостя вечеряти.

— Що нового в місті?— спитав господар.