Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Козина жваво встав і швидким кроком, поспішаючи, попрямував до світлиці. Лице йому зачервонілось од хвилювання. Переступивши поріг, хвилину був розгублений від незвичайного вигляду. Проти нього засідав суд, пани в чорних убраннях, у великих перуках, кучері яких спускались їм аж на спину та плечі. В середині на підвищеному місці сидів голова Вацлав Войтех граф із Штернберка, старший пан, з гострими рисами, праворуч на панській лавці сиділи: Макс Норберт, граф Коловрат-Краковський, муж з шляхетним виразом обличчя, Фердінанд Октавіан, граф з Вербна, та недавно на суддю призначений Іван Вацлав, граф Вратислав з Митровиць. Ліворуч голови на лавці рицарській: Данило Вацлав Мірабель з Фрейгофа та Фоан Микола Астерле, рицар з Астфельда. Нижче на лавці докторській сиділи: Іван Христіан Парубок, Гаврило Маріус, Іван Михайлів Кнехт та Петро Біреллі, доктор прав. Біля них близько сидів у великій перуці з окулярами на носі Кашпар Іван Купець, секретар чеський. Всі сиділи за темними столами, зеленим сукном покритими, на яких було повно каламарів, гусячих пер, паперу та книг. Всі втопили свої погляди в молодого, ставного хода, що так упевнено увійшов. Особливо один пан, що напевне не був суддею, бо стояв збоку, дуже пильно його обдивлявсь. Козина його теж помітив, не маючи навіть на думці, що то заступник його ворога, Лямінгерів адвокат. Допит почався.

Пани слухали, поглядаючи на Козину та на голову. Деякі похилили голови, неначе й не слухали, а один, на лавці докторській, Іван Христіан Парубок, що був трохи косий, гравсь довгими канцелярськими ножицями, пробуючи пальцем, чи гострі вони, причому кривив широкого рота.

Молодий селянин, скоро дали йому перше запитання, був здивований і тим, що йому такі питання ставили, і тим, що вони про все докладно знали. Питалися його про всі події, що на Ходії відбулися, про бійки з панськими лісниками та з прикажчиками, про неслухняність і т. ін. Козина відповів, що він самовидцем усього того не був, і підкреслив, що такі події скрізь по всіх панствах відбуваються, і що коли б кожне панство про все те аж до Праги скаржилось, то ясновельможним панам суддям довелося б постійно засідати.

Лямінгерів адвокат здригнувсь, секретар Купець, що писав протокола, подививсь на Козину, а доктор прав Іван Парубок, погладжуючи вістря ножиць, скривив свого рота ще більш до лівого вуха, аж все йому там побрижилось.

Але Козина говорив далі і пояснив поводження своїх земляків тим, що вони переконані в своєму праві, що чули про прихильне ставлення у Відні до своїх депутатів, що прокуратор Штравс у своїх листах запевняв усіх у перемозі. Як це розповів, граф Коловрат підняв похилену голову і подививсь на сусіда свого графа Братислава, що неначеб його зрозумів і кілька разів підкивнув.

Але голова гостро зауважив, що ходяни, як видно з усього того, що було встановлено, поводилися, як повстанці проти свого панства, і він, Козина особливо, повинен зрозуміти, про що тут іде мова, та говорити лиш до діла, бо він сам теж тяжко провинивсь. І знов ставилися питання за питаннями про липу та бійку під нею, про те, що не признавався, що папери були сховані в його маєтку, що підбурював людей проти панства і сам брав у тому участь, як брав участь і в м'ясопуснім проводі на посміх свого панства.

Гнів охопив молодого хода. До всього знущання, до всього обкрадання та ще такі скарги! Про все це Лямінгер повідомив, та ще й як! За все безправ'я, яке йому і всім його землякам: заподіяв, ще хоче, щоб вони були покарані! Навіть брехати не соромиться!

Козина ще перед панами стримувавсь. Але голос йому тремтів од внутрішнього обурення, коли говорив в оборону себе й своїх земляків. Нічого не замовчав про ту липу стару, покликаючись на родові права свої та старі привілеї, від королів дані, що боронити є повинність кожного хода.

— Наші діди були вільні, і ми теж хочемо вільними бути, бо на це маємо документи. Ні за що, ні про що поробили з нас кріпаків. Ясновельможні панове! Як би було вашим милостям, коли б вас несподівано ні за що, ні про що повернули в селян!

Уже усі дивилися тепер на молодого хода. Деякі похмуро, деякі жахливо, а доктор Парубок залишив на мить ножиці і з усміхом подививсь на сміливого оборонця ходських прав.

Ті там у передпокої дивувалися, що Козину так довго держать. Коли, нарешті, повернувсь, був червоний, очі йому горіли, і дрібний піт виступив йому на чолі. Сівши біля Сики, махнув поривчасто рукою. Не промовив ані слова, але можна було пізнати, що був увесь обурений. Після нього Сику покликали, потім Пайдара поциновицького і тих кількох останніх. Але ніхто, крім Сики, так довго не зостававсь, як Козина.

Незабаром після того з'явивсь знов той чоловік у червоному жупані і оголосив їм, щоб ішли собі. Коли вони надворі опинились, сонце вже було далеко з полудня. Зажурені ходяни спускались з Гродчан додому, до міста. Сика перший з'ясував ситуацію.

— Ми йшли боронити права, а вийшло так, що мусили самих себе боронити. Той Лямікар добре нас вивів та розмалював!

— Я почав про наші папери, — говорив старий Грубий, — але вони начебто й не чули. Щоразу питалися лиш про ті запусти.

— Бачите, що вони наробили, — обізвавсь Козина докірливо, подивившись на Брихту та Четвертака. Брихта проклинав Лямінгера.

— А мене раз у раз питалися про того Юстового та Штравсового листа, — повідомив Німець медаковський.

Незабаром дійшли до свого заїзду. З усіх найбільше були засмучені Сика й Козина.

В судовій світлиці гродчанські пани судді збиралися відійти. Доктор прав Петро Біреллі вийшов із-за столу й казав своєму товаришеві Михайлові Кнехту, що таких селян, як ті ходяни, напевне немає в цілому чеському королівстві.

— І такого промовця, як той Козина, теж нема, — додав доктор Парубок, підступивши до обох. — То був би судовий промовець! — усміхнувшись, заморгав косим оком по лавці рицарській та панській, де шляхтичі скупчились навкруги голови графа Штернберка. Вони говорили теж про ходян.

— Нещасні люди! — казав граф Вратислав.