Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Обдурені. Той віденський прокуратор добрий шельма, — додав граф Коловрат. — Гори й доли обіцяв. Нема чого й дивуватися, що потім були так переконані.

— Я кажу, що треба звернутись до краєвого гетьмана, щоб нам приставив листи Штравсові, — сказав голова.

— Один з них розказував про нового їхнього адвоката, що, мовляв, він теж пересвідчений у тім, що вони мають право, — з усміхом сказав Астерле з Астфельда.

— Дозвольте, — і тут доктор Парубок до шляхтичів звернувся. — Я його знаю досить добре. Це той Тункль з Бернічка,— і доктор Парубок засміявсь.

— А, пан Тункль? — крикнув граф Вратислав. — Вже береться за такі процеси!

— А як їх веде! Нещасні ходяни! — Це доктор Парубок пошкодував і заморгав так дивовижно, що всі серйозні пани в перуках засміялись.

XIX

Лямінгер з Альбенройта прийняв в своєму палаці лобковицькому негайно і дуже охоче свого адвоката, що після обід там зголосивсь. Пан з великою цікавістю слухав повідомлення про сьогоднішнє засідання в суді. Коли адвокат скінчив повідомлення, Лямінгер підвівсь і, швидко надумавшись, сказав:

— Я пішлю зараз верхівця в маєток, щоб там ті Штравсові листи знайшли й відібрали. Через краєве гетьманство то тривало б довго, і ті хами, напевне, його обдурили б. Так зробимо, і суд незабаром матиме докладні відомості про ті повстання.

Заступник Лямінгерів цілком з тим згодився.

Через хвилину вже виїжджав з палацу лобковицького верхівець, везучи кутському управителеві Кошеві несподіваний панів наказ.

Другого дня, в суботу, не були ходяни на допиті, бо апеляційний суд ніколи в той день не засідав, як не засідав у неділю та в середу. В понеділок знов декого з них вислухали; тепер усе обмежилося лиш на тих заколотах, що відбулись на Ходії. У вівторок усіх заразом покликали до суду, і тут голова гостро їм заявив, що, як виявилось, всі грубо провинились проти своїх підданських повинностей, але здається, що були до того намовлена та обдурені, і коли це буде доведено, то це єдине, що б могло зменшити їм кару.

— Але наші права, ясновельможний пане! — крикнув Козина.

Старий Грубий засунув руку під жупан.

— І в тім ви всі помиляєтесь, — гостро відповів голова, — ваші права колись були дійсні, але самі знаєте, що вони вже давно, давно були скасовані й за недійсні проголошені.

— Але для чого та комісія була у Відні, — боронивсь Козина, — коли вони не були вже дійсні?

— Та ми їх ще маємо! Якраз ті найкращі! — закричав Грубий і витяг руку з-під поли, показуючи пергаменти, що їх сестра його, мати Козинова, зберегла.

— Покажи! — сказав один із засідателів.

Папери переходили з рук до рук.

— Вони справжні, але не дійсні! — сказав голова. — Щоб вони вас далі не дурили...