Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Ну, ще й того дочекаєшся.

Взявши дуду на плечі і подавши руку приятелеві, вийшов швиденько з Козинового двору. Місяць хиливсь до замку; на сході білясте коло віщувало, що день ще прокидається. Було холодно, свіжий вітерець повівав. Іскра швиденько, неначеб нової сили набрався, прямував до своєї хати. Село й усе навкруги було ще в глибокому сні. Ось уже й хата його на краю темного лісу. Вже він знову біля неї, вже в ній зостанеться. Як його там, у великому місті, і скрізь кортіло додому. Дорла спить. Та скрикне, як застука, як гукне на неї. Іскра на мить зупинивсь. Що це! Часом не помилився? Йшов стежкою далі. Вже був мало не біля самої хати, і тут знов! Це плач! Крик! Але дитячий плач і крик! Це там у хаті, в його хаті, справді!

Перескочив через перелаз, трохи йому дуда не злетіла. В цю мить якась жінка вибігла з хати до криниці з відром у руці.

Це була Дорлина мати. Побачивши зятя, крикнула:

— Швидше йди! Маєш хлопця.

Не треба було йому повторювати. Втома з довгої дороги зразу зникла. Неначе в цілющій та живущій воді викупавсь, такий був свіжий, радісний; добіг до хати й так був цією новиною веселою приголомшений, що ледве найшов кілочок у дверях, які вели до світлиці, де його вітало немовля своїм плачем.

XVIII

Недавно Ганна бажала Дорлі, щоб швидше її чоловік повернувсь і сердечно шкодувала й співчувала їй, коли вона жалілася на самоту. А тепер несподівано вона сама опинилася в такому стані. Козина від'їде. Поїде до того нещасного суду.

Готується й збирається в дорогу, розказуючи їй, що й як треба робити в господарстві. А та стара, мати його, поводиться так, неначеб він ішов кудись на поле. Він тишив її, що, мовляв, для нього це честь, що через кілька днів, через тиждень, два, він вернеться і що це вже буде остання дорога.

— Остання дорога! О, коли б то дав бог!

Іскра добрі й правдиві новини приніс. Прийшло через краєвий уряд пільзенський повідомлення з Відня, що скаргу ходян передано до апеляційного суду, й одночасно розпорядження, щоб ходяни, крім висланої депутації, послали ще сім здібних та поважних чоловік, уповноважених до того суду в Празі, де буде остаточний вирок.

«А чому між них Козину вибрали! — нарікала в думці Ганна. — Чому він теж згодився!»

І навіть охоче згодився! До Відня не хотів, але до Праги радо, бо тут не треба вміти по-німецькому, тут можна говорити й боронитися по-чеському. Іскрова новина і це урядове повідомлення його тішили. І не тільки його, а й усіх по всій Ходії, де кожний тепер легко вірив в те, що прочитане їм на торгашеському замку було не дійсне, брехливе, і що Козина сказав правду краєвому гетьманові. Тому-то пани так і поспішали і негайно присяги на підданство та вірність вимагали. Тепер усе знов до апеляційного суду. Що той Лямікар тепер каже! Мабуть, не радий, що так зле поводився з селянами. Ну, тепер уже все остаточно буде розв'язано. Ті посланці принесуть з Праги, дай то боже, інший вирок. Скрізь раділи й ставилися з довір'ям до нових наслідків.

Козина був спокійний, в думках тішивсь, повний добрих надій. Лиш той день перед від'їздом якось стурбувавсь. До обід ходив до старого дядька драженовського, що мав бути його спільником у дорозі. Після обід був дома. Ганна готувала йому все в дорогу, мовчазна й невесела. Працювала якось мляво й часто помилялась. Звечора відійшов Козина ще на хвилинку до Сики, а з ним потім до Матвія Прибика.

Застали його вдома; він сидів за столом та вечеряв. Сусіди сіли біля нього на стільцях, і розважний Сика почав говорити про подорож до Праги. Підкреслював, що на цей раз, мабуть, уже інакше буде.

— Мабуть, так, як у Відні, — відповів йому Прибик. Сказав це сердито й не без усміху.

— Того разу було б теж інакше, але ті бійки та запусти...

— Так?— сказав Прибик.— Тепер ми вас послухали й були неначе миші, всі порозбігалися по норах. Побачимо.

— Все ж прийшли до тебе просити, щоб ще витримали і цей час, мовчали та ждали, — казав Козина. — Обіцяй нам це, Матвію!

— Гм, до мене прийшли, — я нічого, як мене не чіпатимуть. Побачимо, чого ви доб'єтесь. Але кажу вам, що коли пани почнуть, — бити себе не дам! Сам не почну, ось вам моя рука. Підождемо, з чим ви повернетесь. Бажаю щастя!