Розділ «Песиголовці Історичний роман»

При цьому подав їм руку.

— Прибик, ти дав слово, — казав Козина, коли з Сикою виходили з Матвійового двору.

— Тепер я спокійний!

Вечір перебув між своїми, з жінкою та дітьми. Стара мати теж до них прийшла і довго у них просиділа.

Після того Ганна ще довго не могла спати й усе молилася богові. Почуття було якесь неприємне. Як очі розплющила вранці, зараз же згадала, що чоловік її відійде. Було їй сумно, Лиш на тиждень, може на два відійде, — нічого йому не зробиться, — а все ж! Коли встала, він був уже десь надворі. Зайшов до хліва, біля коней спинивсь, ще раз усе оглянув, а потім пішов до саду.

Був червневий ранній ранок.

Трава та квіти блищали росою, у свіжому повітрі розносився пташиний спів. Молодий селянин мимоволі став і розглядав рідну гірську країну. Ліворуч на Дубовій гірці проглядали вершки дубового гаю, тут прямо спереду синів великий ліс Дмут, там Зеленів, перед ним Гавловиця, біля самого лісу Гамри, за Дмутом прояснявся хребет довгого Осеку, навкруги шпилі, вершки та гори розлеглих вільних лісів, колишній маєток ходян.

Господар оглянув усе навкруги, нарешті спинився на хвилястому лані жита й пшениці й зітхнув. Коли ж Козина повернувся до хати, поважний та замислений, мати була вже в них, і діти теж прокинулись. Лиш тепер, у цю мить, почув гостру тугу розлуки. В цей момент забув про велику боротьбу, про ціль, для чого відходив — лиш з дітьми було його серце. Наказував Павликові, щоб слухавсь матері, гладив Галинчине золоте волосся, з усміхом відповідаючи на її дитячі питання про дорогу, про Прагу, про що вона так багато останніми часами чула.

Увійшов Сика, готовий у дорогу.

Ганна принесла чоловікові найкращий жупан, який він одяг. Адже ж він буде перед панами. Був то «весільний жупан», з однієї петельки його висіла довга червона китиця, милий спомин про весілля, Ганнин дарунок, коли ще вона була нареченою.

Ледве встали з-за столу, як увійшов білоголовий дядько драженовський, в дорогу споряджений. Зайшов сюди, щоб попрощатись.

— Я вже нівроку, старенький, і хто його зна, як воно буде. Хотів тебе, сестро, та тебе, Ганно, і твоїх дітей ще раз побачити. Бувайте здорові!

Ганна почала плакати. Стара Козиниха мовчки подала братові руку і стурбованим поглядом подивилася на нього. Вуста й підборіддя їй тремтіли. А потім вже й сльози покотились, коли син підступив та прощався. Святою водицею його покропила та перехрестила. Ганна його покропила своїми сльозами. Втішав її, всміхаючись, що, мовляв, не йде навіки, але коли до дітей нахиливсь, щоб востаннє поцілувати, замовк, зворушений.

Коли чоловіки виходили з хати, прибіг теж і Юрко Іскра, щоб попрощатися з вірним приятелем, а тепер ще й кумом. Він з жінками та з дітьми випровадив Івана за ворота, де вже стояв приготовлений віз. Тут теж сусіди ждали, щоб руку подати і в дорогу поблагословити своїх заступників.

Поїхали. Козина ввесь час оглядавсь і потім, коли вже не видно було дітей і жінки, що ввесь час плакала, став розглядати своє миле село. Спільники його були замислені і спочатку не говорили. Адже ж вирядились у важливу дорогу, що мала вирішити їхню долю. Лиш у Домажлицях розговорились, де їх чекали інші обрані представники; Юрій Печ із Ходова, Німець з Медакова, прудкий Брихта з Пострекова і веселий Адам Екль-Четвертак з Кленчі. Всі семеро усілись на возі і зараз же рушили в дорогу до Праги.

Недалеко за містом догнав їх панський берлин, чотирма гарними кіньми, в багатій збруї запряжений. За ним їхав другий, в якому сиділа панська челядь. Чотири верхівці їхали за ними. Коли ці останні наблизились, Козина встав, щоб краще подивитись, хто це їде. В ту хвилину одгорнулася запона переднього берлину, і в віконце визирнуло похмуре обличчя й голова в перуці.

Очі молодого селянина зустрілися з холодним, колючим поглядом Лямінгера. Козина видержав. Панова голова зникла. Але запона знов одгорнулась, і в віконечку побачили ходяни гарне обличчя його молодшої дочки.

— А чи багато золота везе з собою? — сказав Печ із Ходова.

— Краще було б, щоб йому в дорозі зламавсь віз! — вставив Брихта, слідкуючи іскристими, темними очима похмуро, як і всі інші, за панськими возами, що їхали теж до Праги.

Крім «волосного писаря» Сики, ніхто з посланих ходян не був у Празі, і тому дуже дивувались, коли опинились у королівському місті. Яке маленьке було їх місто (Домажлиці) проти Праги, проти безлічі будинків та вулиць! Навіть на свята та на храми не було там стільки людей, скільки їх тут у будень! Найменш тим враженням віддававсь Козина. Він теж дивувавсь, але не спинявся надовго і ніщо довго не притягало його уваги. Maв на думці лиш діло, ради якого сюди приїхали, і насамперед земляків, ту другу депутацію, що була потайки до Відня з Іскрою виряджена, і що тепер прийшла з Відня сюди до Праги, щоб тут укупі з ними стати перед апеляційним судом.