Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Всі за столом розуміли, що тим хоче сказати і, встаючи з-за столу, висловили своє співчуття та обіцянку допомогти панові з Альбенройта, якому при самому лиш спомині про те холодні очі дико світились.

XVII

Маринка Прибикова дома гарно все прибрала, щоб, як прийдуть гості, було все як слід. Раділа, наспівувала собі якусь веселу пісеньку, аж ось почула вигуки тих, що поверталися з Торганова, і вибігла з двору. Справді, наближались, її тато теж, але йшов сам. Вона зразу навіть не здивувалась. Думала собі, що «свати» поциновицькі повинні прийти самі, нібито не навмисне. Але коли придивилася до обличчя батькового і коли він на неї поглянув, щось кольнуло її, почула, як захмарилась її радісна думка. Матвій Прибик був дуже роздратований. Донька навіть не зважилась його спитати, а коли старий батько спитав, як там було, відповів дуже сухо й коротко, а через хвилину вийшов з хати кудись на поле, щоб не чути та не говорити про те, що сьогодні сталося на торганівському замку. Коли ж Маринка довідалася про все від сусідів, вона трохи не плакала. Сватання не буде!

Напевне вже сьогодні не прийдуть. Дідусь, як про все почув, про сватання навіть не згадав, але, сидячи біля столу й склавши руки навхрест на животі, старою головою похитував та півголосом сам собі казав: «Та комета, та комета!»

А в цей час онука його в саду на самоті гірко плакала. Але ті сльози не були тільки з прикрості, чи спересердя. Не була б то Матвія Прибика дочка, коли б не згадала того, хто був причиною її нещастя, — торганівського пана, на голову якого сипалися благословіння. Лиш на мить потішилась і це тоді, коли молодий Шерловський несподівано з'явивсь. Він прибіг лише повідомити її та пояснити, чому не прийшли, а також розказати, що сьогодні сталось. Очі йому іскрились, а ніздрі розширювались, коли згадував Лямінгера й те, як Козина з Грубим та Сикою не дали їм забити того ката. Потім знов себе та свою зіпсовану радість згадав.

— Я допіру за замком згадав, що ми мали прийти до вас. Але тато наші навіть чути не хотіли про те. «Відкладемо це», сказали, «як би це могло статися сьогодні, коли стільки злості».

Маринка мовчала, схиливши голову. Хлопець узяв її руку, потряс і сердечно проговорив:

— Дівчина моя золота, ти дала мені руку перед господом богом. Чого не було сьогодні, буде завтра. Ти будеш моя, і будемо жити, як голубів пара.

При цьому пригорнув дівчину до свого серця. Це було в саду, де весняне сонце оживляло квітки та дерева, де їм в ту хвилину співав весело й радісно соловейко.

Весняні праці на полях та на лугах було закінчено. На цей раз ішли легше й краще, бо кожний лиш своєму полю, своєму лугові віддав найкращі дні, а не так, як то звичайно, — ще торік, бувало, панському. По всій Ходії панські роботи припинились, неначе давня воля, здобута довгими віками, знову вернулась. Ніхто наказів панських управителів не виконував і на загрози не вважав. Скрізь неначе забули про те, що їм краєвий гетьман на торганівському замку прочитав. Не забули та не дбали про те, бо ніхто в те не вірив.

Праці було скрізь досить, і все ж, незважаючи на те, багато господарів, особливо старших, часто з дому через поле виходили, особливо смерком. Куди, не казали, але господині знали, що йдуть кудись радитися про того Лямікара, що далі робити. Але ніхто так часто своє господарство не залишав, як молодий Козина. Інколи дуже пізно повертавсь додому вночі, а одного разу аж удосвіта.

Ганна знала, чому він відходить, але куди, цього він їй не казав. Мати напевне знала, але її запитати не насмілювалась, пам'ятаючи, як відрізала їй того разу, коли просила її, щоб умовила Йвана. Молода господиня мовчала. Але тривожилась, не була спокійна, і це можна було пізнати з її молодого гарного обличчя, що блідло та в'яло. Мучилась, що Іван ні її, ні дітей так паче не помічає, що увесь замислений, що тільки тим нещасним процесом забиває собі голову. А все ж один раз порадувалась. Було це в неділю, після обід. Вона дітей прибрала. Інколи і чоловік до них підсідав та довгенько розмовляв; тепер сидів за столом, на покуті, і, як завжди, голову на руку сперши, думав та міркував.

Аж ось неначе прокинувся, підвів голову та подивився на неї, стежив за нею. Вона трохи не злякалася, коли він, несподівано вставши з-за столу, підійшов до них. Зачервонілась навіть, коли він пильно подивився на неї й турботно сказав:

— Ганно, ти якась недужа. Що це значить, ти худнеш! Може болить тобі що?

— Ні, нічого мені не болить.

— Ти б пішла до баби.

— Та мені нічого не поможе. Ти добре знаєш чого!

У молодої жінки показалися сльози в очах.

Він погладив її коси.

— Ганно, я знаю, що я тобі жалю завдаю, але на те нема ніякої ради. Це вже мені так судилось; назад немає ходу, а коли дасть господь бог, що виграємо, то буде наше право. Потім знов буде добре, навіть ще краще, ніж було.