Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Люди добрі, схаменіться! Це ще не кінець. Адже ж ми довідаємось, чи правда, що тут нам читали. З Відня нам скажуть!

— Ще маємо апеляцію! — крикнув Сика, «волосний писар», що в ту мить вискочив на сходи й став біля Козини.

Підняті чекани опустились. Юрба стала спокійніша, розважніша, багатьох переконали слова Козинові та Сики.

— Коли б тут не було Грубого та Козини, Лямікар би вже не дихав! — кричав Брихта, оточений своїми земляками, що умовляли його схаменутись.

— І був би святий спокій!— додав чийсь голос.

Матвій Прибик, блідий, сердитий на своїх мирних та обережних сусідів, звернув на них свої гнівом розширені очі й сказав:

— Ну, побачимо, як вам Лямікар віддячить!

З криком обурення, роздратовані, неначе рій бджіл, висунули ходяни з замкового двору. Мішанина уривчастих голосів звучала ще довго перед панським клубом, куди вони посилали гнівні прокльони на голову Лямінгерову; при цьому не забули й прокуратора Штравса, що, як усі були пересвідчені, був підкуплений. Бурхливі хвилі ще довго котилися по двору, і кожна з них була прудка та палка.

Розбурхане людське море хвилювалося ще й тоді, коли громада почала ділитися на гурти, що різними шляхами розходилися до своїх сіл. Нарікали, проклинали, бо з кожним гуртом ішли гнів та ненависть до панства, — йшли й росли потім та ширилися по всіх закутках гірко розчарованої Ходії.

На торганівському замку буря стихла, на дворі, на сходах — скрізь була глибока тиша; ворота, всі двері й хвіртки знадвору було замкнуто. Старий Петро тільки тепер, у цю хвилину, опам'ятався, на смерть переляканий аж до того часу, поки на дворі не стихло.

Пани сьогодні пізно обідали, і не смакувала їм їжа, ні їм, ні гостям: краєвому гетьманові та його секретареві. Пан гетьман висловив пані своє здивування, що в таких неспокійних умовах вона з панною тут мешкає. Але пані на це щиру правду не сказала, боячись чоловіка. Той за неї відповів:

— Не хотіли мені вірити, який це злий народ, який зухвалий. Коли я хотів покликати військо, вона просила мене того не робити. Все, що я зробив у Цій справі, було без її відома; а шкода, що найвища влада не згодилась задовольнити моє прохання. Сьогодні ви самі, пане гетьмане, бачили, що я писав правду. Наше життя тут у небезпеці. Я мушу свою пані та доньку відвезти, а коли я тут не лишусь, то яке може бути тут господарство? Коли тепер вони собі так багато дозволили і стільки шкоди мені зробили, то що ж почалося б потім, коли б мене тут не було? А коли лишусь, хто ж мені заручиться, що я знов побачусь з своєю родиною? Гадаю, що найвища влада повинна взяти мене під свою охорону. Військо тут неминуче потрібне. Думаю, що й ви зо мною згодитесь. Тут справа торкається прикладу й наслідків. Коли не буде цих покарано, вибухнуть і в інших місцях повстання. Тепер би батальйону досить було, а пізніше може й кілька полків не вистачить. Так було й тринадцять років тому!

— Я думав раніше, що мирним способом можна більшого досягти,— відповів гетьман Гора. — Але сьогодні було то занадто зухвало, і авторитет влади не може допустити, щоб щось подібне повторилось.

— На мою думку, було б найкраще відібрати їм голову,— тих, що нацьковують.

— А чи знаєте ви їх?

— Насамперед це Юст із Домажлиць, але ще гірший той селянин з Уєзда, Козина, що сьогодні насміливсь так зухвало відповідати.

— Я знаю їх з ваших розповідей. Вірю вам, дуже він сміливий, досить гаряче говорить і не без розуму.

— Якраз тим він і є найнебезпечніший. Промовець добрий, і коли захоче — а це напевне так буде — нацькує знов усіх. Коли б він сидів у холодку, так той запал їх швидко б утихомирився.

— Мабуть, сьогоднішнім задовольняться, — зауважив краєвий гетьман. — Не думаю, щоб ще після сьогоднішнього стільки сміливості та відваги мали, коли тут чули царську постанову. В усякому разі, коли б тільки не заспокоїлись, я сам буду в Празі обстоювати, щоб послали сюди військо.

— Це напевне буде так, і я думаю, що прийдуть знов з чеканами та з сокирами, — відповів з усміхом Лямінгер, наливаючи своєму гостеві до склянки золотого вина. — Та вже напевно не прийдуть з чортом та смертю топити панського нагая, скоріше ватажки їхні одурять усіх їх та підбурюватимуть.