Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Щоб ти спало та мовчало,

Своїй мамі спокій дало.

Знадвору чулась буря. Шум дерев і свист вітру зливалися докупи в один гомін, аж вікна тряслися. Та молода мати співала свою колискову пісню далі. В світлиці було чути ще й інший гомін, крім її співу. З темного кутка, з ліжка під заслоною, чулось голосне шепотіння, шушукання, стриманий сміх; довго здержуваний, він тепер прорвався весело, ясно, неначе срібний дзвоник. Але зараз же другий, грубіший голос заглушив його, тоді й господиня від колиски прикрикнула — хоч і не гостро, не сердито — щоб утихомирилися, бо, мовляв, Галинка засинає. Потім, знов колишучи, заспівала:

Як не даси спокою,

Кину тебе до струменю,

А з струменю до Дунаю,

Візьмуть тебе гастромани!

Мала Галинка в колисці спокійно собі роздивлялася та жебоніла чим далі, тим слабіше, аж поки замовкла. Зробивши ще кілька рухів, мати випустила гойдалку і підійшла до ліжка, де в той момент з-під чистої заслони висунувсь господар, її чоловік; до цього часу він вилежувавсь з своєю старшою дитиною та бавивсь із нею.

Це був селянин, щось за тридцять років, досить високий та кремезний. Загорнувши своє довге каштанове волосся за вуха, вій дивився, всміхаючись до своєї жінки. Хлопчина ж років трьох, кошлатий, кругловидий, з очима, як іскри, спираючись на татову спину, кликав маму, щоб швидше присіла до них.

— Ах, ви челядь незагнуздана! — крикнула з удаваною суворістю селянка. — Тихо! Павле, тобі час би вже спати. Хутко до постелі! Галинка теж уже спить.

— Еге, гарно спить! — сказав господар і засміявсь, показуючи на колиску.

З неї через край виглядала голівка малої, років двох, дівчинки, крізь її кучері пробивалось червонясте сяйво скіпки, що палала й шарілась, я і: блискуче золото.

Молодий Сладкий, або Козина, як його по-вуличному називали, встав і надійшов до колиски. Він був у шкіряних, світлих штанях до колін, у панчохах та важких черевиках, без жилетки, без жупана, тільки в сорочці з широкими рукавами. Тепер, коли до своєї доньки руки простяг, а потім підняв її вгору, було найкраще видно його струнку сухорляву постать. На постелі зібралась ціла родина; веселі діти лазили по батькові, а батько й мати тішилися своїми дітьми.

Звучав приємний акорд родинного щастя. Гудіння осінньої бурі не турбувало його.

Але того щастя не дійшли вони так, без бою. Стара Козиниха досить уперто суперечила своєму синові, вже самостійному господареві, коли перед чотирма роками заявив їй, яку собі наречену вибрав. Не подобалось їй, що убога, хоч і гарна, дівчина увійде до Козинового маєтку, хоч у ньому вже й не жили старости, як за старих часів, та все ж був одним з найперших в Уєзді. Та давня честь за ним зосталася: кожна дитина знала, чому нова влада від діда Козини відібрала староство, бо не хотів під її дудку танцювати та виступати проти своїх людей.

Та нарешті стара мати дозволила своєму синові одружитись.

— На дубі ростуть лише жолуді, — сказала. — Цей Козина — голова вперта та, як дуб, тверда. Але щоб часом не було йому потім тісно з Ганною на світі жити.

На це веселий Юрко, дудар, що його Іскрою називали, засміявся й сказав:

— Не буде цього! Будуть укупі жити, як сто квіток.

Як йому було не хвалити і все найкраще не пророкувати, коли він був повірником молодого господаря, сам один знав усі його таємниці, був його послом та радником. Але що сказав, здійснилось.