Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Глибока тиша.

Гетьман махнув рукою, оголошуючи, що він привіз постанову на скаргу, яку подали, що він каже тут од імені царського, і тому хай вислухають тихо та з пошаною, і те, що їм тут буде оголошено, мають прийняти і згідно з тим поводитись. Після того звернувся до свого секретаря, що, розгорнувши листа, збирався читати.

Козина почув, що йому серце сильно затьохкало. Всі затаїли дух, боялись навіть оком мигнути.

Голос урядовця залунав. Лист говорив про скаргу ходян, про комісію; все це було вже відоме й не могло заспокоїти нетерплячу невситиму цікавість. Ніхто не міг діждатись, кожний бажав самої постанови.

Ось тепер! Неначе іскра громадою пробігла, — кожен здригнувся.

«Ходяни привілеї та права свої давно вже втратили і тому, що їм ще року 1668 perpetuimi silentium, цебто вічне мовчання, щонайсуворіше було наказано, а проте вони насмілилися вищеназваних прав та привілеїв знов вимагати, заслужили за це свавільне та зухвале поводження суворої кари та штрафу. Але, невважаючи на те, їм буде пробачено з тією, розуміється, умовою, що більш не будуть тайно сходитись та радитись, як і не мають права петицій, прохань або скарг з приводу тих прав подавати або посилати».

Коли урядовець читав, панувала глибока тиша й чим далі, тим глибша. Громада була приголомшена. Де-не-де прудко позирав сусід на сусіда, але мовчки; погляди, повні жаху, зустрічались. Чим більша була надія, тим сильніше розчарування.

Зразу й слів на це не знайшлося. Це щось неможливе! Щоб щось подібне їм послали! Урядовець, прочитавши найсильніше місце, на хвилину замовчав. В громаді ще була тиша, аж раптом з обдурених, ображених, обурених грудей вирвався могутній голос:

— Це неправда!

Перший подув вихора перед бурею. І вже крик, дикий галас обдурених ходян загудів по двору. Галас той був і відповіддю краєвому гетьманові і згодою з тим, хто ті слова викрикнув. Був то Козина. Виступив наперед, став якраз проти вікна. Голова йому була піднята. Сміливо вп'явсь очима в гетьмана й говорив. Скоро це помітили, всі стихли.

— Це неправда, та й не може цього бути! — крикнув Козина.— Коли б те, що ви читали, була правда, що ми не маємо жодних прав та привілеїв, то це були б сам пан цар нашим у Відні сказали. Для чого б були призначили комісію, коли вже наше право ніякої сили не має!

Лямінгер, неначе його гадюка вкусила, сіпнувсь та з вікна нахиливсь, але зараз же мусив відхилитись, бо зчинився страшний галас.

— Неправда! Неправда! — ревіла обурена громада.

— І наші б нам теж що-небудь написали! — кричав Єкль, повернувшись до громади.

Кілька хвилин минуло, поки галас трохи втишився й поки гетьман знов міг говорити.

— Хто з вас подав скаргу? — спитав він з вікна громаду.

— Ми всі! Я! Я! Ми всі! — зазвучала одноголосна бурхлива, відповідь громади. Гуло в ній так, ніби озеро бурхливо хвилюється. Вже подекуди громадилися в гуртки навкруги найпалкіших. Але гетьман знов добувся слова. Попереджував їх і умовляв заспокоїтись, бо всім цим вони собі не поможуть, як пошкодили собі вже тим, що накоїли своєму панові, коли крали в його лісах, панщини не робили, податків не платили, слуг його били й навіть до того дійшли, що його, ясновельможного пана, способом найганебнішим образили.

Грубий сміх кількох горлянок був гетьманові відповіддю. Але той не збентеживсь і закричав підвищеним голосом:

— Так далеко це зайшло, що ваш пан має острах перебувати між вами і мусив просити війська на свою охорону!

Дикий рев перебив знову його промову.