Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Прикажчик більш вже не приходив повідомити, чого він мав прийти до замку, і Козина туди не йшов, як не йшли туди і усі інші, що мали туди з'явитись. Було дивно! Ніхто їх удруге до замку не кликав ані на допит, ані для штрафу за цю неслухняність, навіть ніхто про це не згадував, як і про той провід. Лише через кілька день по тих подіях, як надійшов лист Сиці, з міста писаний, прояснилось Козинове засмучене обличчя. Лист був із Відня, писав прокуратор Штравс, повідомляв, що комісія розпочала свою діяльність і що по всьому можна з певністю сподіватися доброго кінця. Подібного змісту листа одержав і старий. Грубий від Юста. Розуміється, листи тії були писані вже давненько і дійшли пізніше, ніж звичайно, через погані дороги й негоду. Зате до замку торганівського приїхало за останню добу кілька верхівців, швидких посланців, і знов скількись їх виїхало звідти, всі в одному напрямку — до Відня.

Ганна Козиниха, встаючи й лягаючи, молилась, щоб господь одвернув усі нещастя й до доброго кінця привів. Просила так ради свого чоловіка. Вона найкраще його знала, найкраще його спостерігала, як він часто буває сам не свій, нічого не помічає, як усі думки його скупчені на тому суді. Добре спостерігала, що він не має спокою, неначе не може чогось діждатись, часто замислюється, часто ходить до дударя, а ще частіше до Сики й до старого дядька, до мами і до тих, що найбільше цікавилися судом. І господарства вже тепер так не пильнував, навіть її й дітей неначе забув. А це було йому раніш наймиліше! З сумом пригадувала ті хвилини, як з нею сидів та гарно розмовляли про те чи інше, але найбільш про дітей, як часто з ними гуляв, бавивсь, — а тепер!

Так збігав день за днем, і тижні вже минули. Сонце почало тепліше світити, і на долинах танув сніг. Вже де-не-де й травичка зазеленіла, і дороги почали сохнути.

Одного дня надвечір вернувся Козина додому, увесь схвильований. Ганна глибоко зітхнула, коли почула новину, що він приніс. Сика одержав з Пільзня від уряду повідомлення, що краєвий гетьман приїде до торганівського замку оголосити мешканцям ходських сіл постанову, яку у Відні поклали на їх скаргу. Післязавтра мали туди з'явитися.

Який довгий був день перед тим днем, що мав вирішити їх долю, і яка тяжка ніч! Ганна сама мало спала. Найраніше встала стара Козиниха. Довше ніж звичайно молилась на колінах біля вікна, а коли син відходив, випровадила його з Ганною аж до воріт, бажаючи йому вернутись з веселою та щасливою новиною. Пильно дивилась услід, як він зайшов до Сики, була б пішла до Торганова за сином, коли б можна було жінкам туди йти. Стара Козиниха була весела; адже ж син відходив з вірою, покладаючись на право й справедливість і на вісті з Відня, а вони про те свідчили, що Лямінгер ні в якому разі не переможе.

— Вже сьогодні будемо вільні!— казала стара Козиниха, повертаючись з невісткою до хати.

— Коли б то дав господь! — відповіла Ганна, ховаючи зітхання, передчуваючи щось недобре.

Ранок був чудовий. Під проясненим небом високо над зеленою озиминою розлягався спів жайворонків. Сонце сяяло, і в його теплому промінні вигрівався старий Прибик, батько Матвіїв, сидячи ще й досі в кожусі за хатою в саду. Навкруги і в селі було тихо. Мало не всі чоловіки пішли до того нещадного торганівського замку, звідки стільки утисків та лиха їм і батькам вийшло. Сьогодні, мабуть, буде інакше. Так усі ждали. Тільки Матвій, виряджаючись у дорогу, нічого не казав. Старий батько його з самого ранку про те думав. Всі вірили, а дехто йшов цілком пересвідчений, що буде добре.

Старий Прибик підвів замислену голову. Вийшла Маринка з хати, неначе пташка, щебечачи. Кілька слів промовила з дідом, а потім знов побігла за двір на шпилик подивитися на країну. Але дивилася лиш в одну сторону, до торганівського замку, куди пішов її тато, а з ним поциновичани, що попереду до них зайшли. Перед хвилиною питалася діда, як довго пробудуть вони там у замку й коли повернуться додому. Тепер уже виглядала й незабаром знову бігла повз замисленого діда до хати, щоб там гарно прибрати. Прийде старий Шерловський і, як син його сьогодні рано, перед тим, як одійшли до замку, попередив її, батько прийде по слово. Сьогодні має стати нареченою, а після жнив, — господи, — коли б уже була його жінкою! Стояла, покинувши працю, вся замріяна, чоло ясне, а вуста усміхались від тих гарних думок.

В той час молода дочка Лямінгерова поспішалася з саду до своєї кімнати. Гарно їй походжалось по доріжках, жовтим піском посиланих, під деревами, що почали вже зеленіти. Але спокій порушили несподівані гості. Гомін чоловічих голосів, грубих і тонких, чув я за стіною замку, перед брамою й навкруги. Глухий той гомін розростався й незабаром гудів, неначе шум великої води. Панна аж злякалась, коли висунула голову, щоб подивитись. Скрізь було видно або білий жупан, або чорний сіряк.

Ходян навкруги було повно, — молоді, старші й старі, але самі поставні люди, з іскристими очима, виразистими обличчями, темним волоссям, що аж на плечі спадало. Тут були з цілої Ходії, прийшли сюди на заклик краєвого гетьмана. Кожний хотів власними вухами почути постанову з Відня, ту веселу новину. Вони стояли гуртами, більшими й меншими, згідно з віком, знайомістю та селами. Найбільш було з Кленчі, Пострекова та з Уєзда, але й з віддалених, як, наприклад, Кичова, Льготи та Поциновиць, було досить. Найчисленніша та найголосніша група білілася на краю липової алеї, навколо Брихти пострековського та Екля-Четвертака. Там було тільки й чути про їх провід на запустах. Ще й тепер усі голосно сміялись, коли Четвертак сам їм про це розповідав.

Коло самих воріт, на краю панського двору, стояв білоголовий Христофор Грубий з своїм небожем Козиною та з кількома старшими селянами. Всі мовчки дивилися до двору, в той бік, де була канцелярія, куди Сика відійшов на переговори. Лямінгер хотів, щоб постанову було прочитано в канцелярії, і управитель, що видужав і перед кількома днями прибув до замку, прийшов призначити тих з ходян, що мали б прийти до канцелярії. Але проти цього всі обізвались.

— А нащо нас кликали? — кричали. — Всі ми скаржились, всі хотіли б і послухати!

Голос біля замку раптом стих, аж у найдальших гуртках відразу замовкли. У воротях з'явивсь волосатий Сика і, замахавши чеканою, крикнув голосно:

— Пан краєвий гетьман наказали, щоб усі йшли до двору!

Неначеб вітер разом задув, неначе вода, до того задержана, разом була пущена, так ходяни прудко покинули свої місця й плавом попливли до двору, а між ними особливо вирізнявся своїм крикливим голосом Брихта пострековський. Через хвилину в панському дворі було повно, і все забіліло від білих жупанів ходських. Чоловік повз чоловіка, жупан поруч з сіряком, та подекуди блисне чекана. Попереду, проти вікна канцелярського, стояли старші селяни, Козина, а трохи далі за ним Матвій Прибик, вибиваючись серед усіх, неначе дуб у дрібному лісі.

Всі дивились угору до канцелярії, звідки ждали на таку важливу новину. Більшість, певно, на веселу!, бо Лямінгер нічим не міг пошкодити віденському адвокатові та Юстові, як не міг і вплинути на постанову двору, про яку він знав уже давно. Тепер чекав лиш дозволу з Відня, щоб постанову оголосити ходянам не в Домажлицях, а в торганівському замку.

Серед скупчених тут було мало таких, кому сумнів гнітив би радість. Таких недовірливих було мало, та й вони не зважувалися свій сумнів одверто висловити, бо земляки їх були цілком певні й повні довір'я. Так, Сиці, «волосному писареві» було дивно, що ні Штравс, ні земляки з Відня не подали їм звістки про цю постанову. Але тут сам Козина виводив його з того сумніву, покликаючись на те, що урядові установи та пани мають кращу комунікацію.

В усякому разі тепер вони в тому пересвідчаться. Гомін надворі ущух, але шум, мішанина глухих стриманих голосів ще відбивалися від стіни панського замку. Багато вже хто замовк, і от, — почалось! Слуга відчинив нагорі в канцелярії вікно, одне, Друге, в той час праворуч показався пан у кучерявій довгій перуці, в чорному жупані з якимось реєстром у руці, за ним підійшов другий і став біля цього праворуч. Цей теж був у такій перуці, але жупан був золотом шитий. Це був сам краєвий гетьман Гора.

Ходяни на знак пошани перед царським урядовцем поскидали шапки. В ту хвилину з'явився також у другому вікні Лямінгер. Матвій Прибик примітив, як він зле усміхався, втопивши свої очі в цей натовп ходян, відчувши, що всі, всі ненавиділи.