Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— На нас? Де воно? Де те військо?

— Військо на нас! Стріляти на нас —  відповів із двору гнівний крик. — Військо на нас! Ах ти гицель! — В ту мить блиснула над головами чекана, одна, друга, а потім уже й багато, погрожуючи, заблискали над головами проти панського вікна. Але воно вже було порожнє.

Лямінгер зник.

— Іменем його царської величності! — кричав гетьман. Але мусив знов це повторити та ще хвилину переждати, поки трохи втишилось.

— Військо було вже проти вас послано, але ваші представники у Відні просили при дворі...

— Хто їм дав уповноваження?— крикнув Екль-Четвертак.

— Підписали прохання вашого прокуратора.

— Той брехунець! Ми його не просили! Напевне був підкуплений?

— Підкуплений! Підкуплений! — кричала громада.

— Робіть, як хочете, але я вам мудро раджу! Послухайтесь і зробіть те, що ви мусите. Тут далі наказано, щоб ви в моїй присутності заприсягли на підданство та вірність служби милостивому панові. І тільки тоді вам буде прощено...

Не договорив: не міг. Новий дикий галас зчинився, навіть сміливий урядовець тепер злякавсь.

— Ми маємо ще папери! — кричав Четвертак гетьманові до вікна.

— Не будемо присягати! Не будемо! Не мусимо! — розляглось по двору.

Аж ось раптом вирвалось: «На Лямікара!»

Це був Матвія Прибика голос, і зараз же увесь двір закричав: «На нього! На Лямікара! Забить його! Замордувать його!» І ліс чекан, погрожуючи, замиготів над головами.

Гетьман хотів ще раз говорити. Секретар дививсь на нього перелякано й благав нічого вже не говорити. Ззаду підійшов Лямінгер, блідий, як привид, і просив гетьмана залишити цю дику мужву. Долі загледіли Лямінгера, як він майнув біля вікна, рев голосів лютіше заревів, і в той час Матвій Прибик, Брихта пострековський, молодий Шерловський і багато інших кинулися, вихрячи чеканами, до дверей, щоб вдертися до канцелярії. Але в ту мить на сходах з'явивсь Козина та його дядько Грубий. Старий не гнався в двері, але став на їх охорону на сходах, як і його небіж Козина, що стояв вище. Виразисте обличчя старого хода було червоне, очі йому горіли.

Був без шапки і сніжнобіле волосся спадало йому аж до плечей. Рішучий момент додав йому сили й пружності. Випрямивсь, неначе молодий, і, міцно тримаючи в руці чекану, дививсь упевнено назустріч юрбі.

— Ані кроку далі! — крикнув він. Голос і цілий поважний вигляд старого хода зупинили самого Матвія Прибика і всю юрбу.

— Що хочете? — кричав старий. — Мордувати? Чи ви ходяни, чи розбійники? Таким способом ви хотіли б добитися своїх прав?

А Козина кричав: