Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Тут пан нагадав йому, щоб не заскакував убік, а йшов пряміше до діла.

— Сміялись усі, але найгірше, ваша милість, — ледве повідомив, щоб завтра прийшли до замку, зчинився божевільний галас, а Брихта вискочив як шалений і кричав:

«Ми маємо своє право в Домажлицях, у столиці».

І тут прикажчик ждав, що почнеться буря; але був здивований, коли пан лиш кивнув головою й сказав: «Далі».

— А потім, ваша милість, став передо мною Четвертак, це Екль із Кленчі, та крикнув мені: «Іди та скажи своєму панові, що він не має права нас кликати. Панщину нехай накладе на кого хоче, але ми не повинні йому робити». Ваша милість, він, це мені проказавши, почав сміятись, а потім додав: «Чи може, хоче подякувати нам за сьогоднішній день! А, може, йому шкода нагая? Він уже похований — на це вже немає ніякої ради!» І при цьому почала сміятись, галасувати і, неначе оси, навкруги мене сичали.

Прикажчик з жахом онімів. Пан ще нічого! Бурі немає. Лиш якось дивно усміхнувсь.

— А що Козина?— спитавсь пан несподівано.

— Ваша милість, того я не бачив.

І тільки тепер пан почав дивуватись.

— Це неможливо!— крикнув. — То ти не додививсь.

— Прошу пробачити, ваша милість, ні, я ж з ним говорив.

— А де?

— Дома, цебто, у нього; хотів йому переказати, як мені, ваша милість, звеліли, тому-то пішов до нього, до хати, а був він удома.

— А що казав?

— Він сидів з жінкою біля столу, — вона дуже злякалась, — я це помітив; а він встав і спитавсь, чого мені треба. Я йому сказав, що має прийти до замку до вашої милості, а він мені на те каже, що коли він не знає чого, то він і не піде. Я ще стою та жду, думаю, може, він схаменеться, але він подумав, подумав тай каже: «Досить!»

Тут його Лямінгер перебив. Не усміхався вже як раніш, але нахмурився.

Прикажчик усе боявся, що тепер, мабуть, почнеться, але пане, зостався спокійним, і це йому було так дивно, що цілий вечір не вийшов з того здивування.

XVI

Був вівторок на запусти, і цілий Уєзд і всенька Ходія гуляла й пила. Лиш Козина був смутний. Той провід, влаштований на посміх торганівському панові, зіпсував йому весь настрій. Він розумів, що нічого доброго з того не буде. Які всі легковажні! Навіть в голову нікому не навернеться подумати про те, в яку небезпеку штовхають тих, що за них стараються, що хочуть вирвати їх з кріпацтва.

Такі сумні думки ще довго його турбували.