Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Я вам все поясню, моя мила. Той нагай, що його держить отой живий куль соломи, то маю бути, здається, я. А стихли тому, що чорт чи смерть, авжеж смерть, — дивись, як рукою махає,— щось промовляє... і бачите,— я добре вгадав,— вже того нагая передає смерті та чортові; — це я, — вже мене держать у руках, — і плачуть на посміх, а тепер — га-га...

Пані тихо скрикнула, коли там у цей момент чорт та смерть кинули панського канчука до ставка, аж вода високо бризнула. Але ще більш злякалася вона чоловікового страшного сміху. Знала його дуже добре, і налякало її також і обличчя його, що в ту хвилину зблідло.

На мить запанувала в кімнаті глибока тиша, а знадвору долітали звуки дудок та гам юрби.

— Вже мене втопили! — сказав Лямінгер суворо, не одвертаючи очей від юрби. Глухий звук його слів доводив, що в ньому зривалась буря.

— Тепер мені грають, — сказав далі, увесь час дивлячись на юрбу.

Жінка та дочка дивилися на нього з жахом і не зважились ані слова промовити.

— Ага, знаю вже, Брихта, а там Єкль, так, так я пізнав усіх. І Козина теж? Але я мав тебе за розумнішого... Цим хочеш виграти? Та вже досить. Розігнати їх!— крикнув і хутко повернувсь, неначе хотів вийти.

Жінка схопила його за руку й просила, щоб залишивсь, бо того люду так багато.

— Самі відбірні!

— Але вони схвильовані!

— Вони п'яні.

В той момент Петро, старий слуга, увесь переляканий, увійшов і сказав, що з канцелярії просять розпорядження, що розбити.

Лямінгер опанував себе:

— Я прийду сам униз.

— Уже відходять,— поспішно сказала панна; мати її при цьому мимоволі зітхнула.

Лямінгер повернувсь до вікна. Провід справді рушив з гуком далі.

— Не вертаються. Вони йдуть до Уєзда, — сказала пані.

— Розуміється, коли їх Козина покликав! — відповів чоловік уже тоном спокійнішим; але в очах йому дивно засвітилось.

Пройшовсь кілька разів по кімнаті, потім знов підійшов до вікна й дививсь. Машкарний провід уже заходив дорогою до недалекого Уєзда; викрики, вискотня та дуди чулись глухіше. Дамам було ніяково, болісно й хотілось відійти. Але не зважилися турбувати Лямінгера, що непорушно стояв біля вікна замислений. А коли сам повернувсь, сказав жінці й дочці, про яких він, здається, забув, що він лишається дома і з ними не поїде. Дами, після того, що сталося, не мали вже ніякої охоти їхати до міста; боялись, щоб дорогою не зустріли їх п'яні селяни.

Лямінгер одмовився їхати не з остраху, але з інших причин: мав нову роботу. Спустившись до канцелярії, він наказав, щоб зараз же було списано все те, що тут діялось, і надіслано до Відня та до Праги. Одночасно наказав послати зараз же до Пострекова, Кленчі та Уєзда, теж і до Козини, щоб завтра прибули до торганівського замку.