Розділ «Песиголовці Історичний роман»

XV

Марія Лямінгерова стояла в гарному кожушку, покритому темнозеленим оксамитом, в дорогу вже зібравшись, у своїй кімнаті, втопивши очі в сусідні двері. Незабаром вони відчинились і ввійшла її мати в дорогому хутрі.

— Так можемо їхати? — сказала дочка.

— Ще ні. Мусимо підождати батька.

Тінь пролетіла через доччине обличчя.

— Хіба тато поїде з нами?

— Авжеж. Лаштується вже в дорогу.

— А чого так несподівано надумавсь? Ніколи з нами...

— Не може управителя дочекатись. Думає, мабуть, що зустріне його в дорозі або в місті.

В ту мить панна раптом повернула голову.

— Чуєте, мамо?

— Так, чую крик.

— Дуди, та як страшно пищать, то варварська музика!

Старий Петро увійшов до кімнати, і панна швидко спитала його:

— Вже запряжено?

— Так, ваша милість, але навряд чи можна буде виїхати, принаймні в цю хвилину ні.

Гук наближався, дуди пищали голосніше.

— Це вони, ваша милість, — сумно сказав Петро і підняв руку.

— Хто?

— Селяни. Ідуть од Кленчі, вже здалека було їх чути. А машкари які страшні! Хто його зна, що воно таке, — інші роки їздили в середу ховати пущення і лишалися по своїх селах.