Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Ви цього не припускаєте, але подумайте над тим, що позавчора вночі два панські холопи спинили Іскру, коли він ішов з міста. Потрусили його, чогось шукали. Напевне вичікували його.

Старий покрутив замислено головою й сказав:

— Правду кажеш, хлопче. Лямікар на все здатний. Коли він украв наші папери, чому б йому не грабувати при дорозі. Мусимо бути обережні.

Випровадивши дядька, Козина зайшов до господи, де вже звучали сліпого скрипка та Конопикова дуда. Молодий господар, увійшовши і не побачивши свого товариша, як сподівавсь, підійшов до музик, коли вони вже дограли. Молодь навкруги баляси точила і того майже не помітила. Але коли Козина раптом від старого дударя повернувся, лишивши на столі невипиту чарку, і хутко вийшов з хати, тут уже всі почали питати, що сталось. Багато дехто подивились за ним у вікно і сказали, що він не пішов додому, а неначеб із села виходив. Старий дудар на їх запити лиш відповідав, що Козина питався про його сина, і коли він, сліпий дудар, відповів, що син відійшов на негайні запросини Брихтові до Пострекова, де, мабуть, щось збираються зробити, тут неначеб Козину щось кольнуло, і зараз вибіг, мов вітер.

Козина дійсно був уже за селом, ішов похапцем утертим шляхом. Сонце світило, і в сяйві його блищав примерзлий сніг. І чорні ліси неначе прокинулися від своїх думок та смутку: веселіше блакитніли в ясному повітрі. Молодий господар навкруги не озирався. Дивився лиш на Торганів, потім у той бік, де був Постреков. Якось здригнувсь, коли проходив біля торганівського замку, що його білі стіни світились у ясному, холодному світлі. На замку й навкруги панували спокій та тиша, неначеб і не були запусти.

Проминувши Торганів, Козина поспішавсь далі до Кленчі, і вже наближався до Пострекова. Почулися густі звуки, потім вигуки і знов гучна музика. Незабаром загледів і юрбу людей, особливо на вигоні, там, де, як добре знав, стояла хата Адама Екля-Четвертака. Було тут повно-повнісінько люду з Кленчі, з Пострекова, також декого і із драженовських було видно. Натовп гучно викрикував, сміявся, співав. Були тут і чоловіки в кожухах, і жінки та дівчата в довгих червоних кожухах, смушком обшитих, у юбках, на голові хустки різнобарвні, а над усім тим вирізнялися верхівці, що біля них стовпилась юрба.

Криклива та юрба, машкари й дударі когось ждали. Наблизившись, Козина зрозумів, кого саме, хоч і відразу про це догадувався. Відчинилися двері, проти яких юрба стояла, і на ганку з'явився, згинаючись, пострековський Брихта, а за ним Четвертак, трохи молодший. Брихта ніс у руках довгий та товстий нагай, з верхнього кінця на ньому висіли старі ремінці та вузлуваті мотузки. Ставши на видноті в усіх, підняв нагая догори.

Екль-Четвертак, що стояв поруч, дав знак дударям, щоб замовкли. Натовп замовк сам собою. Всі дивилися на Брихту та на його нагай, а особливо на Четвертака, який, неначе піп з кафедри, поважно почав промову про те, що сталося подвійне нещастя, подвійний великий сум усіх охопив, а саме: вмирає всім любе лущення й завтра вже його поховають, а раніш перед ним скінчив своє життя панський нагай, який тут можна бачити, і коли він усіх так довго тішив та обдаровував, то християнська повинність од усіх вимагає допровадити його до місця вічного спочинку і над ним заплакати.

Не дурно на Екля казали «Четвертак». Він промову свою виголосив серйозно і так удавав, що вся юрба аж умирала від сміху. Сам чорт сміявсь, а на смерті можна було бачити, як від сміху трясла головою; а один з «баварів» зо сміху аж качавсь.

Коли натовп втишивсь, оголошував далі Четвертак, що тепер уже можна вирушити в дорогу, що цей нагай є панський нагай, і тому треба його поховати на панській землі.

Сміх, регіт, викрики залунали, коли Брихта кинув нагая додолу. Дударі почали грати, а ведмідь підняв нагая й одніс його солом'яному верхівцеві на солом'яному коні. Люди збиралися відходити, машкари повертали коні, а два хлопці привели до хати двох гарних гнідих коней, призначених для Брихти й Четвертака.

В цей час новий вигук вчинився. Вигук був веселий — вітали Козину. Але він не дбав про той вияв прихильності, увійшов до хати і зустрінув якраз Брихту та Четвертака, що сміялись, аж за боки бралися. З обличчя Брихти можна було відразу пізнати, чому він так почервонів і очі йому блищали. Загледівши Козину, обидва гучно привітали його, а Брихта хотів навіть поцілувати. Надворі дев'ять дударів грали, аж луна гаєм ішла, а юрба кричала, вигукувала, чекаючи своїх проводирів.

Аж ось раптом вивалилися на ганок, і між ними Козина, його мало не тягли, хоч він говорив серйозно й намагавсь їх зупинити.

— Послухайте!— кричав. — Будьте розумні!

— Ходімо з нами!— кричав Брихта, не звертаючи уваги на його слова.

— Ой, господи, що ви робите, ви збожеволіли. Я вам кажу, не йдіть туди! — кричав Козина, рішуче спиняючи Брихту, що вже ногу до стремена стромляв.

— Не перешкоджай, Козино! Бачиш там панський замок, туди підемо.

— До пана! — крикнув Четвертак і зареготавсь. — До Лямікара! — Всі, хто навкруги, зареготались.

— Ради бога, Четвертаку! Це не повинно статись, принаймні, ти май розум, щоб потім не шкодував. Зупиніться, люди добрі!— кричав Козина, аж почервонів.

Пискуча музика та голосні викрики п'яних заглушали його голос і далеко розносились у чистому морозяному повітрі. У проводі над рясною юрбою, що пустилась у похід і Козину, неначе прудка вода, знесла, вирізнялась смерть у білій плахті; вона держала смертельну, високо підняту косу, що поблискувала в промінні зимового сонця.