Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Матвій підняв свою величезну чекану, стрясаючи нею в повітрі:

— З оцим треба на панів, а не з паперами прокураторськими!

— Ну, на це ми ще маємо час, — відповів Козина, — але вір мені, що таке поводження може нам усе попсувати.

Сика, що тільки підкивував головою, хотів щось сказати, але в цей час увійшов старий Христофор Грубий з Драженова.

— Чого ви так кричите? — почав весело. — А ти, Матвію, чого так нахмурився, а ти, Йване, чого почервонів, неначе мальована крашанка!

Сика коротко розказав йому. Сивоголовий селянин, поклавши руку на Прибикове плече, заспокоював його:

— Ти ще з тих старих добрих ходян. Але тепер інший час. Чекана все не може зробити, а, можливо, що й не буде потреби в ній. — Засунувши руку під керею, вийняв листа й додав, що якраз сьогодні після обід одержав і що зараз же запріг коні, щоб про цю новину й їх оповістити. Лист був із Відня від Псутки пострековського з припискою Юстовою. Писар Сика захрустів пальцями, коли читав його. При дворі довідалися про скаргу ходян і призначили комісію, щоб непорозуміння їх з паном дослідили. Коли Сика читав, Козина до нього нахиливсь й зачервонів від приємного повідомлення. Старий Грубий, хоч і знав уже зміст листа, уважно прислухавсь, коли Сика півголосом читав. Лице старого усміхнулось. Лиш на Прибику не було помітно ніякої радості.

— Ще далеко до кінця. Довго ще ми будемо ждати, — казав він.

— Що то таке комісія?

— Що то є?— обізвався жваво Козина і, піднявшись, говорив схвильовано до Прибика.— Що то є? А пам'ятаєш ще про те perpetuum silentium, коли нашим батькам та дідам оголосили, що наші права не мають ніякої сили, що ми взагалі не маємо ніякого права, і щоб ми про це навіть не нагадували. Напевно пам'ятаєш, як через ті два латинські слова наші батьки та діди бідували, проклинали, служили й нарікали. Спитайсь батька свого. А коли забувсь про це, так напевне пам'ятаєш, як Лямікар усміхавсь, коли наші папери в огні сичали. Думав, що вже амінь, — що вже кінець А воно не так.

— І дасть бог, що й не буде так! — додав білоголовий Грубий драженовський. Прибик мовчав, слухав з стуленими устами і похмуро дививсь на чекану, сперши на неї свої жилаві важкі руки.

XIV

Старий Христофор Грубий, небіж його Козина та Сика щиро раділи з першого успіху, справді важливого, що його в боротьбі з Лямінгером досягли. З ними раділи по всій Ходії, навіть ще живіше, скоро ця весела новина рознеслася. Надію скрізь зворушила ще перед тим звістка, що сам цар питався про ходян; надія ця зросла, коли надійшли листи адвокатові, Юстові та Псутки пострековського. Тепер уже комісію призначено! При дворі визнають за ними право, визнають, що їх скривдили і кривдять, і та комісія мусить це ствердити, бо те, що Лямінгери, покійний батько й син теперішній, зробили з ними, волає до неба. Що є чорне, не можна зробити його білим!

Всі раділи, що незабаром скинуть ненависне ярмо, і не думали, що торганівський пан, коли дійшла весела та звістка до Христофора Грубого, вже кілька днів знав про призначення комісії, і що в ту хвилину, коли вся Ходія раділа, він уже на знищення тієї радості працював. Був у всьому в кращому стані проти своїх селянських супротивників: сам знав закони, був багатий, мав знайомства при дворі і скрізь серед урядовців та далеко кращу комунікацію з Віднем.

Перший успіх самого «волосного писаря» Сику здивував. Аж до останньої хвилини боявсь у душі сили та впливу панського і боявсь, що вони зроблять так, як їхні батьки. Але було вже певно, що при дворі дали розпорядження призначити слідчу комісію, і тим самим визнали за ними право, невважаючи на той нещасний наказ про вічне мовчання. І ще одно додавало духу. Тепер скрізь панщини неначе й не було, мало хто слухавсь панських посіпак, а ті, хто раніш потайки вночі до лісу ходили, полювали тепер сміливіше й спокійніше. Панство загрожувало, накладало штрафи, лісники боронили, але що то було проти попередніх часів? Було ясно, що панство вагається, почуває щось не гаразд, коли не зважується робити так, як це було раніш.

Так здебільшого міркували й селяни, тому немало дивувалися, коли Козина то там, то сям через Іскру дударя або й особисто наказував бути смирнішими. Кленчанський Єкль, або як на нього казали Четвертак, сміявся з нього, а коли потім і Брихту про це попередили, дикий селянин сердито крикнув:

— Це тобі, напевне, той волосний писар до вуха нашептав.— Так розумів обережного Сику. А той потім поважно головою крутив, коли Козина йому про це оповідав, додавши, що за останні часи панство почало якось інакше поводитися, що вимагає робіт, яких на Ходії зроду не було.

— Я тобі скажу, що коли воно йому не йде так, він хоче інакше. Тим нас підбурює та розпалює, щоб почалися бійки. Але тепер якраз треба нам мовчати, щоб не могли на нас скаржитись.

Так казав Сика, йдучи з Козиною по селу. Та ледве проговорив це, як зупинивсь. Козина теж. Крик та гамір зчинився в селі. А коли далі пройшли, то побачили, що сталось щось у Прибиків; перед двором їх скупчилось чимало люду, старих і малих. Раніш ніж обидва ходяни туди дійшли, хвіртка Прибикового двору прудко відчинилась і з неї вискочив, мов утікаючи, торганівський десятник. За ним біг Прибиків білястий кошлатий Вовк, що сердито гавкав та скакав на нього. В той момент вискочив з хвіртки і Матвій Прибик, роздягнений, погрожуючи вслід десятникові правою рукою, в якій держав дубову свою чекану.

Люди сміялися з того панського десятника, що раніше неначе пава ходив по дворах і неначе сам був пан надутий, накази панської канцелярії оповіщав. За останній час слава його впала досить, а тепер він утікає, неначе злодій! Було смішно бачити, як тікав та ще й оборнявся від собаки, що на нього з усіх боків наскакувала.