Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Вже почалося. І добре, що почалося, мені тепер легше. Я вже не маю тепер тих тяжких думок і не боюся людей. Неначе камінь звалився мені з серця, — сама знаєш. Не будь дурна! Найгірше вже минуло!

— І де він взявся той міщанин, що вас знов затяг!

— Мовчи, Ганно, — коли б цього Юста й не було, я сам би почав позивати пана. Маємо папери.

Ганна, нічого не відповівши, глибоко зітхнула; ненавидячи свою свекруху за те, що зберегла папери, подумала знов те, що їй раніш сказала:

— Краще, мамо, боятись, ніж жалкувати потім. Аби ви тільки не жалкували, — та буде пізно!

Молодий Козина став спокійніший. Болісна пора внутрішньої нерівноваги та боротьби минула. Питання було розв'язано. Боротьба почалась. Шаноба всіх і довір'я були йому нагородою за те, як раніше дивились на нього найближчі його знайомі, навіть сама мати. Виявляв свою мужність, своє серце, в якому до цього часу були лиш жінка та діти. Зваживсь на все, щоб докінчити боротьбу, що так нещасливо почалась, а тепер поверталась у кращий бік. Лиш одно його турбувало. Це звістки, що останніми часами набирали епідемічного характеру, а саме, що пострековчани не прийшли наганяти звіра, як панство наказало, що ходяни відмовилися дати підводи, як того панство вимагало. Після того пішли й далі: в Строжі й Тлумачові не заплатили податків к різдву і не зсипали зерна до панських стодол. Він знав, що поки суд не закінчився, це була велика помилка і зброя до панських рук.

Писар Сика з ним цілком згодився.

— Позиваємось за ті кривди, що нам зробили, та ще будемо й покарані, — казав Сика, коли Козина сидів з ним одного вечора.

і коли про це вони розмовляли й прийшли до згоди, що треба цьому запобігти, щоб цього не було, увійшов до світлиці Матвій Прибик. Завжди похмуре його обличчя було якось прояснене, в очах йому світилось і сам без запиту почав:

— Ну, не всі ще ходяни вмерли!

Козина й Сика зараз догадались, що він тим хоче сказати. Почав розказувати їм новину, з міста принесену, що в Поциновицях молодий Шерловський побився з панським лісником, трохи його не забив.

— Чого? — питавсь Сика.

— Хотів одібрати від нього рушницю!

Сика мовчав, почухуючи голову. Але Козина такого поводження не ухвалив. Прибикове обличчя хмурилось, хвилину дивився пильно на обох, потім промовив:

— А що ж ви собі думаєте, треба було, щоб він рушницю віддав, а потім ще й до суду його потягти?

— Він не повинен був іти до лісу.

Матвій ударив кулаком по столу.

— Це ти, Козино?

— Я, — тепер ніхто не повинен ходити до лісу. Це вода на панський млин. Ми ще не виграли, аж потім...

— Аж коли нас цілком придушать. Ой, Козино, у Відні нам не поможуть, лиш нас за носа трохи потягають. Ми повинні самі собі помогти!