Розділ «Песиголовці Історичний роман»

XIII

Тиша ходських сіл, після того як Лямінгер їх приборкав, як старі папери спалив, почала помалу порушуватись. Гладінь водяна, під якою дрімала буря, почала ворушитись і хвилі викидати.

Постанову, що її заступники мало не всіх ходських сіл на таємних зборах у хаті дударя Іскри Юрка прийняли, ухвалили й всі інші, хто на той раз не міг з'явитись. Депутація там обраних представників вирушила незабаром до Відня під проводом Юста; дорогою він без кінця оповідав про свій досвід, особливо про те, що не легко доступитися до двору, та що він за допомогою знайомих і грошей все улаштує. Ходяни незабаром пересвідчились, що він казав правду, особливо про те, що у Відні треба багато грошей. Їх часто вимагав од Псутки пострековського, скарбника, що переховував був усі гроші, зібрані на таємних зборах і передані йому на утримання Юста й інші витрати.

Обіцянки про таємність справи було додержано. Депутація давно вже була в дорозі, а в замку того ще не знали. Навіть у самому Ходському краї ніхто не знав; аж з Відня було про це повідомлено замок.

Пан двірський радник із Саксенгрюна, вірний прихильник пана Лямінгера, негайно повідомив його про те, чого ходяни домагались.

І допіру тепер по всіх дворах та хатах ходських почали говорити про це. Але не дивувались так, як пан Лямінгер та його урядовці, на що відважилися селяни. Теж було відомо й те, що при самому дворі питалися про ходян. Спочатку казали, що це питав найвищий після царя пан, а потім уже перейшло на те, що питавсь сам цар, він думав, що напевно ходяни мають тепер добрих панів, коли сидять собі тихо. Потім пробігла чутка, що не всі папери було спалено, що деякі збережено в Уєзді. Та це тільки старші чоловіки про це говорили. А коли про це говорили, озиралися навкруги, щоб ніхто не чув. Про те, де було ті папери сховано, ніхто не казав. Всі боялись про це говорити. Під час цих розмов ім'я Козини знов часто називали голосно й тихо, пошепки, але завжди з довір'ям, так, як і того разу, коли він у розправі сміливо й виразно сказав у вічі Лямінгерові, і там, на торганівському замку, за старі права терпів.

Скрізь тепер був інший вигляд. І ті, хто відразу після смутної новини про знищення паперів голови понурили, тепер попідіймали їх. Дехто пригадав і комету, що протягом кількох днів сяяла на небі.

— Хіба ж завжди вона тільки лихо віщує? — казали. — Хіба не може стати й за добру ознаку?

Лиш старий Прибик крутив поважно головою й казав:

— Кожна комета що-небудь та означає, це правда. Я бачив їх уже кілька, але завжди потім була або війна, або голод та моровиця.

Але інші з повною надією та довір'ям вітали новий рік, тим більше, що якраз у цей час прийшли вісті від земляків.

Юст повідомляв, що всі здорові до Відня дістались і що зараз він почав клопотатись, щоб їх допустили до двору. Що царя якраз немає дома, але вони мають надію, їм уже обіцяли перепустку. Що він знайшов знаменитого адвоката родом чеха і той казав те саме, що й він, Юст, на зборах у Іскри. Адвокат казав, що позов виграють, але це буде тривати довший час, бо справа дуже стара, а Лямінгер має тут багато приятелів.

Проти початого позову ніхто з ходян ані словом не обізвавсь; скрізь це прихильно приймали і з напруженням чекали перших вістей від своїх земляків. Тому повідомлення Юстове зараз же розлетілось по всьому Ходському краю, і скрізь його радо вітали. Ждали якихось нових звісток.

Незабаром після того написав і прокуратор Штравс, тільки не гак багато та хвастовито, як Юст, що дуже сподобалось Сиці та старому драженовському Христофорові Грубому, якому цей лист було писано.

Незабаром надійшов другий лист із Відня, де Штравс повідомляв, що він зробив у цій справі, знов запевняючи, що права ходські мають силу, дарма що Лямінгер папери спалив; тим він лиш тільки пошкодив собі, бо зловжив своїми правами краєвого гетьмана, і він, Штравс, скористується цим панським насильством проти нього самого.

Вісті ці розносилися швидко по всіх закутках Ходського краю, усно й листовно, і скрізь тільки про це й говорили. Навіть старий Прибик забув про комету і починав у своєму недовір'ї хитатись, надто коли надійшло з Відня кілька листів мало не разом. Один, Юстів, повідомляв, що аудієнцію вже випрошено й призначено; другий, прокураторів, теж приємний; і третій, писаний важкою рукою Псутки пострековського, повідомляв, як вони були в царському двірці, як вони розмовляли з самим царем, та як він ласкаво їх вислухав і пообіцяв усе зробити, що їм належить по праву. Псутка оповідав про царські покої, про їх красу та багатство, і ці оповідання сходилися з оповіданням Юстовим, що привертало довір'я в душі до адвоката з міщан домажлицьких.

Скрізь радо та весело про ці справи розмовляли. Тільки жінка того, хто був між головними привідцями боротьби, кому всі були вдячні, тільки Ганна Козиниха ухилялася від тих розмов. Боялась. Так їй той раз вільно зітхнулось, коли військо з Уєзда вирушило, а її чоловік повернувсь з торганівського замку. Так вона тоді раділа, що тепер настане спокій, що Іван буде належати тільки їй та дітям. А тепер розуміла, чому він так часто за останній час і здебільшого звечора відходив, чому так часто з Сикою тепер розмовляв, знала також, про що саме з матір'ю говорили і чому завсіди замовкали або про щось інше починали говорити, коли вона туди приходила. Ніби кольнуло її, коли в перший раз почула про позов, а ще більше її приголомшило, що свекруха заховала якісь-то старі пергаменти. Тверда жінка, тверда мати! Не заспокоїться, поки не знищить власного сина! Так найперше думала Ганна. Як може матері щось інше бути милішим та дорожчим, ніж її дитина?! І чому та жінка втручається туди, де повинні самі чоловіки бути! Для чого свого сина до того втягає? Хіба їй не досить того, що бачила в розправі, як там з ним поводились, як його потім на замку мордували? Кожна інша мати заклинала б господом богом і всіма святими, щоб син цього не робив і не нищив себе й родину. А вона!

Так думала молода жінка про свою свекруху. Але любов до свого чоловіка перемогла й гнів її; перемігши себе, одного разу після обід у неділю зайшла до свекрухи, знаючи, що та сидить удома. Але в якому стані поверталась додому! Навіть не могла подумати, щоб свекруха її так привітала. Як гостро та суворо очі звернула на неї, коли Ганна своїм лагідним голосом почала про Йвана, про нову небезпеку, на яку себе й родину наражає, — договорити навіть не дала невістці, коли та почала просити її, щоб сама сина умовила, бо вона найбільший вплив на нього має.

— І що це тобі в голові завернулося! — крикнула стара. — Чого крячеш наперед? Неначеб ти панська донька була! Ти б хотіла жити, як сто квіток, а Йвана замкнутого держати. Він же тебе любить досить, чого ще хочеш? Але маєш чоловіка, а не стару бабу, і існують ще на світі інші речі; що про них не треба забувати. Нагадуєш мені про материнство, — я й сама добре знаю, не треба мене вчити, я не вовчиця яка-небудь, дітей теж люблю. Я стараюсь і про твої діти, щоб не були в такому становищі, як ми, старі, щоб не мусили танцювати під панську дудку.

Ганна не пам'ятала, як перейшла через двір додому. Ледве через поріг переступила й уже не видержала. Сіла на лавці біля столу, і почала плакати. Було їй жаль, що свекруха її так вирядила, а разом з тим і за чоловіка боялась. Хотіла перемогти себе, коли чоловік, повернувшись додому і побачивши її заплакані очі, спитавсь, що сталось. Не могла сліз здержати і знов заллялась сльозами. Просила його, щоб не занапащав себе й дітей. Про матір нічого йому не сказала. Заспокоював її, але рішуче заявив, що сталось, мовляв, те сталось, і що він радіє тому.