Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Нічогісінько я не знаю, то лиш їх милості він казав. Але проскочило до нас, що ходяни, не вам кажучи, дивний та твердий народ; там у Поциновицях та в Льготі якраз таке роблять, як і в Строжі та Тлумачові.

— В Строжі та Тлумачові? — обізвалась здивована пані Лямінгерова. — А що там сталося?

— Ваша милість не знають? Там селяни полюють у лісах, неначе в себе вдома, стріляють, ловлять сітками...

— А що ж лісники?

— В Тлумачові, кажуть, лісника побили, коли він там комусь собаку прибив.

— А в Поциновицях?

— Звідти посланець таку саму новину приніс, тільки що там, кажуть, було ще гірше. Самого старого ІІІерловського синок...

В той момент слуга замовк, неначе його хто за горло здушив, і злякано дививсь на суміжні двері, що ними увійшов його пан.

— Вже знов ти, старе диркало, розпустив язик? — гостро накричав на слугу. — Сам боягуз, баба, а не чоловік, та ще й інших лякаєш? Для чого постійно дзвониш язиком?

— А ви чого його слухаєте? — звернувсь до жінки голосом, уже значно лагіднішим.

Панні шкода було старого слуги, що за свою охоту до розмови дістав таку гостру подяку, але не могла здержатись, щоб не усміхнутись, бачачи, як той бідолаха, уклоняючись, утікав. Лиш на сходах перевів дух, спинивсь, забурмотів:

— Це на мене, як на якого селянина? Ні, ясновельможний небіжчик старий пан з Лобкович були інакші! Я боягуз, баба, а не чоловік? Я? Тридцять років служив ясновельможному старому панові. Тридцять років і ніколи ні одного разу нічого подібного не чув. Бідна пані — ще й їй дістанеться, що мене слухала. А як ми говорили з ясновельможним небіжчиком старим паном з Лобкович, — а той був в усякому разі не рівня цьому.

— Що вам те старе опудало наговорило? — питавсь пан, як Петро вийшов.

— Думаю, лиш правду, — пані відповіла. — Згадав про неспокій у Строжі та Тлумачові. Той кутський посланець, напевне, теж нічого веселого не приніс! — додала стурбовано.

— Теж нічого й сумного. Бійки з лісниками — звичайна тепер річ, але цього ще мало, — додав, дивно усміхаючись.

— Мало? — обізвалася мати з дочкою.

— Для того, щоб розсердити мене, — досить, але недосить для того, щоб викликати військо.

— Військо! Ради бога, ви хочете, щоб знову кров текла! — крикнула злякано пані. — В Уєзді було теж військо, а чого цим досягли?

— Гм, там було ще тихо, не було повстання, а його б мені тепер треба!

— Повстання хотіли б?