Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Право, бажала б тобі, й собі теж.

— Поїхали б до Праги, хіба ж не правда? Бачите, мамо, вам теж нудно.

— О, я не нудилася б. Я звикла до цього тихого закутка. Але ці турботи та острах!

— Який?

— За батька. Я вже тішилась, що настав кінець, що тепер буде спокій, коли не мають тих небажаних паперів. Але той народ! І так раптом він змінився. Од нас мало не все таять, а з того, що чути, ясно, що в ньому кипить, що він дуже неспокійний і мені часто спадає на думку... — Шляхтянка раптом замовкла.

— Що, мамо? Може повстання?

— Було скрізь спокійно, ніде не ставили опору, аж тепер несподівано не хочуть слухати. Ясно, що хтось підбиває їх, і тут нічого дивного немає.

— Чому ж батько це допускає?

— Ради бога, доню, не кажи йому цього, розсердила б його ще більш. Я, мабуть, надто боязлива та ляклива, — напевне, нема ніякої небезпеки. Інакше б не лишив нас тут, — заспокоювала лагідна пані, наперед уже лякаючись гніву свого чоловіка, що напевне б розпаливсь, коли б дочка в цій справі що-небудь сказала.

Ледве пані договорила, як двері відчинились. Увійшов старий слуга Петро, що ніс засвічені свічки в подвійному срібному свічнику. Сивоголовий чоловік без вусів, у темному підперезаному жупані, в широких чорних штанях до колін і в панчохах того самого кольору, вклонивсь дамам, побажав їм доброго вечора і поставив свічника на клавір перед панною. Сердечне привітання старого слуги і все його поводження свідчили, що він був для дам більше, ніж слуга. Прихильність ту заслужив довголітньою відданою службою ще в небіжчика батька пані Лямінгерової з Альбентройта, в старого пана з Лобкович; після смерті його він вступив на службу до його дочки, власне до її чоловіка, чиїм і був слугою. Серце старого Петра і всі його думки були віддані першому панові, небіжчикові князеві з Лобкович, якого не міг забути.

— Що нового, Петре? — спитала його молода шляхтянка.

Петро, що вже був коло дверей, спинивсь, потім кілька кроків зробив наперед, знову спинивсь і, покрутивши сивою головою, відповів:

— Вельможна панно, коли б я міг так сказати, як я казав ясновельможному святої та славної пам'яті вашому дідові. Вони завжди питались: «Ну, як там, Петре?» — Добре, хвалити бога. — «А що чути?» — Нічого, ясновельможний пане, все по-старому. Скрізь спокій та порядок.

— Хіба знову що-небудь скоїлось? — спитала стара пані і пильно дивилася на стурбоване обличчя вірного слуги.

— Краще було б на старому місці, ваша милість. У нас, цебто на панстві ясновельможного небіжчика батька вашої милості, зроду такого не було. Люди собі добре працювали, з покорою й шанобою до всіх панських ставились. А тут? Воно, звичайно, робота не дуже приємна, але з панами позиватись та посилати до Відня, до царської милості, на пана жалітися — це вже занадто.

— Кутський посланець ще й досі в канцелярії?

— І досі, ваша милість. Але йому вже осідлали коня. Поїде ще невидно.

— А що приніс?

— Лиш так пронеслося, але й того вже задосить. Що б таке могло бути, така неслухняність, як тут у нас. Коли пострековчани не вийшли наганяти звіра, коли ходяни відмовилися давати підводи...

— Це вже ми чули! — перебила його панна. — Але що той посланець приніс?