Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Ви там були, Юсте, — сказав Німець, — так може б ви пішли з нами?

Юст, що вже ждав цього, зразу відмовлявсь, але недовго. Всі його прохали, за винятком Прибика, і він обіцяв, що поведе депутацію до Відня і що приступ до двору й до царя він улаштує. Подали йому руки і потім пообіцяли один одному зберегти в тайні все те, про що тут говорили.

Через хвилину в дударевій хаті стало знов тихо. Ходські мешканці розходилися темної зимової ночі кожен до своєї хати.. А Козина знов одвозив саньми Юста назад до міста. За ними вслід виїхали санки, в яких сидів Пайдар з молодим Шерловським.

Козина й міщанин спочатку ще помічали, що поциновицькі санки їхали за ними, а потім, заглибившись у розмову про наступну боротьбу з торганівським паном, забули за них і не помітили, що їх уже не чути. Було видно, що вони стояли непорушно на самому краю села. Але в них сиділо не двоє, а тільки один; старий Пайдар, кутаючись в кожуха, держав на віжках гарного коня, а той хилив голову, над якою в нічному холодному вітрі розвівалась довга грива. Пайдар ждав, ждав — та вже починав мерзнути. «Тільки на мить», — сказав той навісний Шерловський. Тільки, мовляв, Маринку побачити. Але коли побачить його двоюрідний брат Матвій, то йому добре вичитає, як він уміє зберігати таємниці. Вони тут так, щоб про них ніхто не знав; уночі приїхали, вночі повинні й від'їхати. Ще пізнає хто-небудь того хлопця, що навкруги двору походжає. В ту мить почулися швидкі кроки — це він. Молодий Шерловський, геть задиханий, скочив до саней.

— Ну як? — спитав Пайдар.

— Добре, дядьку, добре. Бачив свою дівчину і не тільки бачив, а й говорив з нею! — З слів його й голосу можна було пізнати, що він був радісний. Пайдар сіпнув за віжки, і кінь повною ходою пустивсь по заметеній снігом дорозі.

Під час швидкої їзди молодий Шерловський коротко розказав, як йому пощастило, що довго не ждав, бо Маринка вийшла зачинити хвіртку, і він з нею постояв і поговорив. А що її обняв і поцілував, і то сьогодні в перший раз, про це він не сказав. Заспокоєний запевненням парубковим, що Маринці нічого не сказав, де був, Пайдар далі не розпитувавсь. А хлопець був щасливий. Незабаром забув про сходку у дударя, про що старий ход біля нього думав, а був знов в думках у своєї Маринки. Сани морозною темною ніччю рипіли, хрустів сніг, вилітаючи мерзлими грудками з-під копит коня, падав навкруг них. Але молодому парубкові було тепло й приємно, неначеб він їхав теплої весняної ночі.

XII

Ось минули вже й різдвяні свята. Морози, особливо люті перед різдвом, не послабшали й на початку нового року. Снігу скрізь було повно, і цілий Ходський край неначе запав у ньому. Замок торганівський, під горами Чеського лісу, поміж лісовими вершками та шпилями, стояв на самоті, маючи в сусідстві лиш невеличкий млин та кілька повіток і був неначе осиротілий. Тихо, пусто навкруги, а ще тихше в його просторих покоях.

Світло ясного дня, що на захід хиливсь, осявало одну з кімнат його, невелику, але гарно впорядковану та затишну. Дерев'яна мальована стеля вже трохи потемніла, але на дубовій, мережаній стіні, проти вікна, миготіло золото останнього променя і осявало клавір, на ніжках, гарно вирізаних, що стояв ближче до стіни. За клавіром сиділа Марія, Лямінгерова молодша дочка. В світлі, що падало збоку, блищало її темне волосся і кілька легеньких золотих кучерів над чолом, до інструменту схиленим. “У тім світлі ясніше відбивався виложистий комірець з гарними мережками та темнозелене довге вбрання.

Вже кілька хвилин вона дивилася на ноти, над інструментом розкриті, потім неначе прокинулася з думок, поклала свої довгі пальці на клавір і почала грати. Деренчливі, не дуже голосні звуки клавіру залунали в кімнаті й приємно порушили її тишу. Але скоро почались, уже й урвались. Панні вже те не подобалось і тому, швидко перегорнувши кілька сторінок нот, почала сильніше й з більшою охотою грати інше. Грала довше, але не дограла, ослабнувши, з огидою швидко закрила ноти, що їх «усім аматорам музики на втіху» недавно скомпонував і випустив між люди композитор Йоган Кунав, і, спустивши руки на коліна, дивилась у вікна, де за голими деревами палало багряно-золоте сяйво дня, що саме згасав.

Глибока тиша запанувала в кімнаті, тиша мертвого зимового вечора, що й спокійну душу сповнює дивним сумом. Його тінь лягла і на приємне обличчя молодої панни. Дивилась на дерева, що їх кожну гіллячку вже знала, дивилась на ліс, снігом засипаний, вічно однаковий, дивилась, але не бачила. Її думки бозна куди залетіли. Не помічала навіть, що золоті смуги з стіни впали на паркет, а далі й звідти зникли. Від потемнілої стелі спускався завій зимової сутіні, що помалу закривав кутки, стіни, клавір і замислену панну біля нього. Лиш її голова, білий комірець та викохані білі руки ясніше проглядали, неначе з темного старого образу.

Аж ось несподівано почула, що хтось торкнувсь її голови; швидко повернулась. Побачила над собою приблідле, спокійне обличчя своєї матері, її погляд, повний матірньої ніжності та піклування.

— Ти вже перестала грати, моя дитино?

— Ах, уже, — ніщо мені не миле в світі. Яка втіха! Самій собі грати, саму себе слухати, неначе у в'язниці.

— Що ти кажеш!

— Ах, мамусю, ви не вірите, як мені тут нудно, як мені сумно. Ця вічна тиша навкруги, неначе в домовині, — ніде не чути веселого голосу, всі такі мовчазні, мов прибиті. Я добре знаю, що коли б тато... Він завсіди замислений, поважний і часто неспокійніш. Ви самі, мамо, на нього пильно озираєтесь. Особливо сьогодні — цього недільного полудня ніяк не можна переждати, кінця немає, — додала швидко й плаксиво.

Тихе материне зітхання було знаком згоди. Але все ж почала свою шляхетну дочку вмовляти та розважати.

— Ти дуже нетерпелива, моя доню, і бажаєш багато. Цей час... він тепер ніде невеселий.

— Тепер, на масницю? Навіть у Празі?