Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Так ви знаєте ходян? — знов питає.

— Як же мені не знати, ясновельможний пане.

Тут Юст мусив замовкнути, бо зчинився гамір між згромаденими ходянами. Викрики здивовання та сумніву змішалися докупи.

Брихта прудко встав, за ним Німець та молодий Шерловський. Козина, що слухав, голову схиливши, підвів її й дивився на громаду, особливо на старого дядька драженовського.

Сика втихомирював, щоб дали Юстові договорити. Той, усміхнувшись, оповідав далі:

— Чому б мені не знати, ясновельможний пане, — відповів я. — Ми ж сусіди.

— Тепер про них нічого не чути. Раніш сюди частенько ходили, — сказав знов канцлер. — Напевне, мають тепер добрих панів і і них задоволені.

Шум, гамір зчинивсь після цих слів, і було ясно чути, як Брихта, ударивши кінцем своєї чекани в підлогу, дико засміявсь. Але зараз же замовкли, коли сивоголовий Христофор Грубий підвівсь, підійшов до Юста й поважно його спитав:

— Кажете правду?

— А чого б я брехав? — відповів Юст упевнено. — Шкода, що тут нема мого хлопця, той би це посвідчив. Чи може мені заприсягнути? Це свята правда, розумієте, все, що я сказав.

— А сказав ще що-небудь той пан канцлер? — питавсь Грубий далі.

— Більше нічого.

— А чому ви йому не розказали все, як тут з нами цей Лямікар поводиться? — крикнув Брихта.

— Цього не можна було. Коли такий пан не питає, то не годиться багато говорить. Та й не можна було, бо якраз тоді кивнув мені рукою та й пішов за царем. Але, коли я виходив, зараз мені навернулось на думку: «Ти їм про це розкажеш!» — У мене жодного діла з ними немає, але я знаю, як буває чоловікові, коли його кривдять, а вас кривдять, та ще й як! «Чому б їм цього не сказати?» — думав я собі. Їх право ще дійсне і коли б тільки заявили про себе, так тому німцеві торганівському тяжко б довелося. Нащо його жаліти того гицеля! Він точнісінько такий, як його небіжчик батько, а може ще й гірший. Тож кожний сусіда домажлицький мусить мати на нього злість. Бо ті Лямікари нам так допекли. Коли б не вони, ви ще й досі були б у нас, до нашого управління належали б. А до всього того відібрав од нашої громади торганівський Двір. То був наш. Тепер там поставив собі замок та на нашому грунті сміється з нас, а вас гнітить. Коли я приїхав з Відня та почув, що вам тепер до всього того зробив, як забрав ваші папери, то я сам його проклинаю, — дарма що мені нема до того діла. Я казав собі: «то є злодій! Та ще який нахабний!»

— Та й як йому не бути. Виждав собі, аж став тим краєвим гетьманом, щоб мати ще більшу силу, — додав старий Грубий.

— А з усього того видно, що наші папери ще дійсні! — обізвавсь Козина. — Він би так не побивавсь, коли б...

— Правда, правда! — закричало кілька голосів.

— Але що тепер, коли той вовк їх спалив?— питавсь Пайдар.

— Треба тільки заявити, — сказав рішуче Юст. — Вони там у Відні знають про ваші права. Сам канцлер про те казав.

— Ми теж так думали і сказали самі собі, що цього так не можна залишити, що вас покличемо, щоб порадитись. Тоді ми ще й не знали про того пана канцлера, — казав Козина.