Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Всі з цим згоджувались.

— Тепер ми можемо до цього взятись. У Відні знають про нас і про наші права, — додав Сика.

— Та ще з них дещо й залишилось! — обізвавсь старий Грубий, і, в ту мить розстебнувши свою жилетку, витяг щось у хусточці зв'язане. Всі дивились здивовано й з цікавістю, що там староста має показати. Скрикнули, коли він підняв проти світла два старі пергаментні листи з висячими великими печатками.

Жах охопив усіх, навіть Юст був здивований.

Найспокійніші були ті, хто про папери знав: Грубий, Сика й Козина. Всі обступили Грубого, навіть Прибик зразу ожив, прудко встав і через голови всіх дививсь на свідків ходських прав. Брихта підо впливом пожовклих паперів довго не видержав. Одійшов швидко від столу, повернувсь до вікна і, погрожуючи величезним жилавим кулаком, крикнув:

— Підожди, пане Лямікаре, ми ще не кріпаки твої! Дивись, ще маємо щось на тебе, ясновельможний пане!

— А справжні вони? — питавсь Екль із Кленчі писаря Сику, як знавця.

— Справжні, із скриньки наших справ, і це найкращі. Оцього дав король Юрій, а цього Матяш.

— А як то сталось, що їх Лямікар не взяв? — спитав Пайдар за всіх, бо це питання всі мали на язиці.

Тепер обізвавсь Козина. Розказував, як це сталось, як йому зараз спало на думку, коли Лямікар з численним військом обсадив село, що тут не обмежиться лиш ним та Прибиком, що головну тут роль грають папери, і як йому це спало на розум шепнути матері про це. Мати зараз побігла додому й для певності сховала за пазуху оці два найголовніші; вони добре знали їх ще тоді, як їхні батько скриньку переховували. Коли ще те оповідав, озивалися вигуки похвали йому й особливо його старій матері, а коли скінчив, Брихта пострековський крикнув:

— Хай мене грім уб'є! Але ж це й жінка! Зразу видно, що це твоя мати, Козино!

Але той, неначе не чуючи цієї одвертої похвали, додав:

— Тепер якраз ми й можемо заявити про себе, коли маємо дещо в руках і знаємо, що в двірці нас ще пам'ятають.

Усі, раніше вже Юстовим оповіданням заохочені, згодились із тим. Лише Прибик нічого не говорив. Після промови Козини Юст знову заговорив, доказуючи й переконуючи присутніх, що вони могли б і без цих паперів позивати, коли за них питались у двірці; що тепер можуть іти туди з певністю і що не слід чекати. Порадив їм відрядити послів до Відня. Пропозицію його було одноголосно ухвалено. Тільки тоді Прибик обізвався:

— Ну, робіть що хочете, але мене до того не кличте. Я до Відня не піду. А коли буде зле, а воно так буде, коли ви захочете піти проти панів, а не до панів, — і це було б найкраще, — тоді я піду, як треба буде, і сам.

Тут Брихта крикнув:

— Ну, ми теж підемо тоді всі з тобою!

Коли обговорювали питання, кого послати до Відня, запропонували Грубого, Сику та Козину. Але Юст був іншої думки; він доводив, що це було б нерозумно, якраз оцих трьох туди посилати, хоч, напевне, вони б у Відні всю цю справу добре оборудували, але вони будуть потрібні дома більш. Лямікар і без того за Сикою та Козиною слідкує, отже він би зразу довідавсь про це. А таємниця для початку якраз дуже потрібна, щоб Лямікар не довідавсь і не зруйнував при самому початку цю справу.

Умовились, щоб ішли Псутка з Пострекова, Німець з Медакова та Пайдар з Поциновиць.

— Підемо, — казав Псутка, — але у Відні всі німці, а ми по-німецькому не знаємо, ані я, ані Німець, та й Пайдар, напевне, теж не вміє. А потім у двірці! Цього ми теж не знаємо.