Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Був.

— У царському?

— У царському.

— Не перебивай його, Псутко! — нагадав Німець.

— А бачили ви царя? — спитав і кленецький Екль.

— Бачив і розмовляв з ним. Але слухайте далі. Будете дивуватись, але пам'ятайте, що я не який-небудь адвокат, щоб вам брехав, я нічого від вас не хочу, нічого з того не маю й не матиму, хіба трохи гніву, коли не змовчите й розкажете всім.

— А чому нам про це розказуєте? — обізвавсь несподівано Прибик. Кілька голів повернулось до нього не без задоволення.

— Чому вам це розказую? — Юст навіть не роздумував довго й відповів:

— Я люблю тільки правду, а панства не люблю, через те вам і розказую. На бідному та слабому лиш їздять та поганяють, як на мені, на вас — ви це добре самі знаєте.

— Так що там було у Відні? — перебив його Німець.

— Так отож їду я до Відня, так мені не хотілось туди їхати. Але я кажу сам собі: «тобі вже нічого не лишається, тільки цар; підеш іще до нього». Але не так легко до нього доступитися. Скільки я набігавсь, напросивсь і наплативсь, розумієте. Тепер би вже зробив інакше, але тоді ще не знав ради. Так, нарешті, добився до того двору я та мій старший син Яків. Думав собі: нехай і він щось побачить та запам'ятає. Яка там скрізь краса та розкіш, не можна вам і розказати. Скрізь самий мармур, саме золото та шовки, і той найнижчий слуга, як у нас найвищий пан — самий оксамит та золото. Вели нас через стільки кімнат, і одна краща від другої. Чоловік робивсь неначе очманілий, кінця й краю не було тим кімнатам. Мій хлопець Яків скрізь зупинявсь та обдивлявсь, та й я сам, коли б не забув, чого саме сюди прийшов, теж очі вирячив би та роздивлявся. Нарешті ми прийшли до однієї кімнати, і тут нам сказали підождати, сісти собі. Крісла тут були найдорожчим оксамитом покриті, таким, як у нашого благочинного та найдорожча риза, знаєте, з тим золотим вишиванням. От де було сидіти добре, та ледве ми навкруги озирнулись, як уже прийшов якийсь панок, був то якийсь камердинер, я так думаю, і завів нас до другої меншої кімнати. Тут він відгорнув таку гарну запону, що, знаєте, була замість дверей, і ми увійшли в одну з найкращих кімнат, а проти нас два пани. Нам уже дорогою сказали, що маємо робити, але я це й сам знав, блиснув на Якова, і обидва на коліна.

— А який був сам цар?

— А хто був той другий? — спитались разом і Псутка і Німець.

— Той другий був царський канцлер. Гарно одягнений, неначе який генерал. Але цар, мабуть, ви б і не сказали, що то цар: такий собі простенький, в темному жупані без вишивань, у чорних панчохах та в черевиках, неначе який велелюбний пан ксьондз. Але добрий. Зараз же махнув рукою, щоб ми встали.

— Що ви хочете? — спитав.

— Я кажу: «ваша царська милість!» — і почав йому викладати. Все йому коротко розказав, але як належить. Він послухав, разів два кивнув головою, потім щось із тим канцлером по-французькому поговорив, а потім несподівано скинув з плечей плащик, шовковий, легенький, поклав його мені на плечі та й каже: «йди з богом додому, зроблять тобі по праву!»

— Ну дивись! — подекуди обізвалось серед глибокої тиші, що панувала, поки Юст свої пригоди розказував. Він сам тепер на мить замовк, подививсь своїм чорним оком на зібраних ходян і, побачивши, яке враження справили його слова, ще з більшою охотою та певністю заходивсь оповідати:

— Можете собі уявити, як мені було. Але ще голову мав на плечах. Подякував, уклонився, йду гарненько задом до дверей і тільки наблизився до виходу, як бачу, що пан канцлер кивнув мені. Я зупинивсь.

— Ви з Домажлиць? — питає він.

— Так, ясновельможний пане канцлере! — відповів я.