Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Жінка вичитала йому за те, що почав знов швендяти та ще так далеко. Але правди їй не казав, лиш вимовлявсь жартами. Тепер почав знову скіпку поправляти, або нову вставляв; потім до вікна підходив та прислухавсь, а нарешті й надвір вийшов. Дивився з порога у темну зимову ніч.

З світлиці озивалися голоси жвавої розмови. Всі допитувались, а пострековський Брихта найголосніше, де Козина і чому сюди були покликані. Хотіли чогось докладнішого, хоч знав кожний, що цьому спричинивсь Лямікар. «Волосний писар» Сика повідомляв, що Козина ось-ось прийде.

— А де він?

— У місті.

— А чому в місті, коли знає, що ми тут будемо! — питавсь Брихта гостро.

— Я сам не знаю, знаю тільки, що позавчора приїхав з Відня той домажлицький Юст.

— Матвій? — спитав Псутка.

— Еге, той. Мав якийсь позов. Довго судився спершу в Празі, а потім аж у Відні. Ну, таки виграв. І цей Юст вчора сказав Козині, щоб до нього зайшов, що має велику новину. І коли це скоїлось, поїхав Козина по нього, щоб ви самі тут почули.

— Але ти теж знаєш, — питався нетерплячий Брихта.

Сика закліпав очима, засміявся й додав:

— Ну, Брихто, ти неначе дівчина.

— Тільки щоб правду казав той міщанин! — обізвався ходовський селянин.

— Мене не обдуриш! — крикнув Брихта.

В цей момент швидко увійшов дудець до світлиці.

— Вже їдуть!

Всі разом замовкли. Знадвору чулось, як дзвоник дзенькав усе ближче й ближче. Нарешті відчинилися двері й на порозі показався Козина в кожусі, а за ним якийсь дядько в довгій кереї. Погляди всіх звернулись на домажлицького міщанина; упевнено, неначе дома, він уступив, поздоровкався й скинув керею. Багатьох з селян він знав, — одних добре, других тільки бачив, але з усіма поводивсь, як з старими знайомими. Від холоду червоне обличчя того невеликого та сухорлявого міщанина вирізнялося вилицями, тупим носом та чорними хитрими очима.

Недовго думаючи, сів на твердий стілець посеред ходян і через хвилину торохтів уже, неначе млинок, пересвідчившись раніш, чи зачинені віконниці. Селяни сиділи й слухали, аж роти пороззявляли, але ж сам Юст промовляв, та ще й про такі речі, що їх торкались.

— Позавчора я приїхав з Відня, мабуть, ви вже чули, — почав Юст. — Був там у суді і позивавсь за добрий грунт, який мені славні наші правники домажлицькі хотіли відібрати. Але я знав, що маю на нього старе право і не піддававсь. Пани скрізь вигравали і вже на моєму полі, на моєму, розумієте, орали та ще й з мене сміялись. А чому б їм і не сміятись! Що я, ремісник нещасний, проти них! Але я казав собі: борись, таки ж не вся правда зникла з світу! Ну так воно і йшло від суду до суду, нарешті, аж до найвищого, до самого царя.

— Ну! — крикнув Брихта. Справа ця дуже його дивувала й цікавила, а також інших. Тільки старий Христофор Грубий був спокійний та Матвій Прибик, як і напочатку, кидав свій спостережливий погляд на Юста.

— А були ви в двірці? — спитав Псутка.