Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— За тобою?

— Ну, це вже я не знаю, але біта, — відповів дудар, усміхаючись.

— Таки мусиш уміти загнуздати, — жартуючи сказав селянин.

— Гнуздати вмію, але не хочу.

— Ага, маєш добру музику! А чого ж женився?

— Це мене наші оженили.

Селянин знов засміявся й питав далі:

— Хто?

— Ну, наш тато.

— Ах ти, шибенику! — обізвавсь з печі старий батько. — Знов розпускаєш про мене брехні?

— Ну, це не шкодить,—, відповів селянин.

— А чому б нам не сміятись? Сміх є найкраще коріння до страви, — додав дудар. — Он і Лямікар сміється, що так дешево нас купив!

— А решту вкрав, — додав селянин.

Ледве ці слова договорив, як знов хтось за двері взявся. І знов дудар у сінях обережно запитав, хто там.

— Псутка,— обізвавсь ясний голос за дверима.

— А, пострековчани! Вітаю вас, заходьте, — кликав дудар, відчинивши двері та ведучи своїх гостей до світлиці.

Попереду ввійшов Псутка, той, що був у Прибиків з Пайдарем поциновицьким та молодим Шерловським тоді, як туди прийшли солдати і Матвія Прибика та його старого батька відвели. Спільник Псутчин був пострековський селянин Брихта, чоловік високий, сухорлявий та жилавий; чорні густі наїжені брови розкидались йому під низьким чолом, а під ними блищали чорні, як вугілля, очі. Смагляве обличчя мало вираз сміливий, відважний, а широкий червоний рубець через чоло ще більш той вираз відтіняв. Якова Брихту знали не тільки на Ходи та в долині на чеській стороні, але також за горами, сусіди баварці. Ці, мабуть, його найкраще знали, надто його страшний ніж, що він носив за халявою.

Сівши на лавці біля медаковського Німця, він лаявсь, що така погода собача, обчищаючи кінцем чекани примерзлий сніг з своїх високих чобіт. В цей час дудар знову двері відчинив, і до світлиці прибули нові гості: Матвій Прибик, Сика та старий Христофор Грубий з Драженова; довге йому волосся вітер розтріпав та снігу понабивав. Вони поздоровкались і лиш хвилину поговорили, як знов нові гості прибули, що приїхали саньми. Були то аж з Поциновиць плечистий Пайдар, а з ним і молодий Шерловський в короткому кожушку мережаному.

Ставний та гарний юнак особливо тут вирізнявсь між самими старшими та старими, що здивовано на нього дивились. Старий Пайдар неначе зрозумів це здивовання і зараз же повідомив, що цього хлопця тато, селянин поциновицький, не може прийти, бо нездужає, і що цьому молодому можна однаково вірити, як і старому.

Через хвилину громада ще збільшилась, коли прибули селяни: ходовський Юрко Печ та з Кленчі Екль Адам. Всі в кожухах або пороздягавшись, тільки в білих жупанах, посідали біля столу. Найдалі, майже самотньо сидів Матвій Прибик мовчки, але уважно позирав та слухав. Деякі з селян тут зібраних прийшли на запросини самого Козини; потім Юрко Іскра обійшов усіх, повідомляючи від імені Козини та Сики про час та місце цих таємних зборів.