Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Ой, мені аж мороз поза спиною пройшов!

— А що було за це дідові? — спитавсь один із хлопців.

— Що? А що б було? Мусив п'ятами накивати до лісу! Сипались за ним неначе бджоли. То був чолов'яка. Лантух гороху ніс хто й зна куди, неначе вовну. Ви, хлопці, думаєте про себе бог знає що, але тоді були інші хлопці й мали іншу кров. Ви б так не зробили, як наш дід. Той ніколи не тікав, коли в лісі зустрінеться з ведмедем. Боровся з ним, неначе з хлопцем. Одного разу вибрав наш дід ведмедяче гніздо й поніс ведмедят додому. Вже був біля потоку, аж чує, щось заревло ззаду. То була ведмедиця! Бігла за ним, вискаливши зуби та ревла. Дід утікати, як тільки міг. Мусив, коли ведмедиця бігла, як вітер, все ближче й ближче, аж до самого села — та ще й у село. Аж тут прибігли люди і ту ведмедицю забили.

— А що зробив дід з тими ведмедятами?

— Ну, вони його покусали, аж кров'ю облився. Потім відніс до міста до ходовського замку царському панові, а той знов послав якомусь панові до Праги.

— Коли б такий ведмідь із'їв Лямікара, коли буде знову на ловах, — обізвавсь один із хлопців.

— Він скоріше нас поїсть! — відповів старий Прибик.

— Тс, тихо, чуєте? Дзвоник! — обізвалась Маринка.

Всі змовкли, прислухались. Нічого не чути. Але Маринка запевняла, що не помилилась.

— Кому б хотілось сьогодні, в таку годину!

А все ж знов замовкли та прислухались. Та нічого не було чути, лиш гудів вітер та й прудко кидав сипкий сніг до вікон.

XI

В той час дудар Юрко Іскра був дома, в самотній садибі, лиш з своїм сліпим батьком. Старий сидів на печі, а син якось нетерпляче походжав по світлиці. Він підходив до засвіченої скіпки й поправляв її, хоч того й не треба було. Було видно, що він думав про щось інше. Направивши полум'я, знов підходив, потім знов зупинявсь біля вікон, дивлячись надвір у темряву, де падав сніг і вітер свистів, несучи глибоке зітхання близького лісу.

Аж ось старий раптом заворушивсь на печі й сказав:

— Хтось неначе йде!

Теж і Іскра почув і зараз же вийшов до сіней, питаючи, хто там.

— Я, з Медакова, Німець.

До світлиці увійшов ход невеликого зросту, досить ще молодий, з хитрими швидкими очима, і зараз же весело почав:

— Ти сам, дудар?

— Сам, козаче, жінка моя десь тиняється.