Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Він говорив правду, і тому останні слова його бриніли так сердечно та переконливо. Ганна в ту мить була цілком заспокоєна.

Тихо та мовчазно було по всьому Ходському краю.

Зате торганівський пан ожив. Вільний пан найохотніше бавився господарськими книгами та рахунками, що їх безперестанно розглядав та перевіряв до останньої копійчини. Тож частенько наїжджав до своїх дворів, щоб доглянути за управителями та підігнати челядь, що, на його думку, так часто байдики била; так він собі думав, невважаючи на благання його кріпаків, щоб змилосердивсь і не накидав на них багато роботи.

Але почав тепер частіше відлучатися з канцелярії привітати гостей, що на його запросини приїжджали. Більшість їх була із шляхти, сусіди. З ними потім виїжджав до розлогих лісів своїх на полювання. На цей раз приїхало кілька шляхтичів-старшин із залоги пільзенської, між ними й графи Штампах та з Вертби.

Ще ніколи не гостив торганівський замок стільки гостей, як цього разу, ще ніколи не виїжджала з його двору така численна дружина мисливська.

На чолі її був сам господар Лямінгер. Лице йому сяло, що в останні часи було явищем звичайним. Помітили це всі, хто його знав, найбільш, розуміється, самі службовці, дивуючись тому й не знаючи про те, який камінь звалився йому з грудей. Помітили те також і ходські двораки в кожухах та козацьких шапках, які вели на прив'язі панських собак або бігали та наганяли звіра в тих лісах, де колись їх батьки та діди вільно собі полювали так, як тепер пани. Ходяни добре помітили панське обличчя і добре розуміли його. Через те, що їм папери знищив, він і зваживсь накласти на них нове ярмо. За іншого становища він не зважився б із замку наказати до Ходова та Кленчі, щоб прийшли панам дичину наганяти. Одночасно їм і погрозили, отже мусили йти.

Які ж відбувалися в ту хвилину наради? Що почували та як дивилися, вони з високості під лісом на панських мисливців на конях, що поволі їхали за ними якраз нагору? Це вперше торкнулось Кленчі та Ходова.

По всій Ходії про це з обуренням та гнівом говорили:

— Вже починається.

— А буде ще гірше.

— Сьогодні кленчани, а завтра ми.

Так скрізь розмовляли та згадували вільне полювання своїх предків, які з усього, що наловили, відносили домажлицьким панам к різдву лиш кілька зайців, ходські два, з Пострекова, Кленчі, Уєзда, Драженова, Поциновиць, Строжі, Кичова теж по два, а з Льгота та Медакова по одному.

Про це теж жваво розмовляли у Прибиків на досвітках. В просторій світлиці, добре натопленій, було людно і потім навіть весело, бо зникла звідти тінь похмурого, мовчазного Матвія Прибика, якому обличчя тепер було завжди засмучене. Відійшов зараз же звечора, неначе уникав людей, що мали тут зійтись, чи може почував себе, що він би не підходив до такої громади, заважав би їй.

Але старий його батько зостався між молодими хлопцями та дівчатами, що пряли льон. До них присіла теж молода Дорла, жінка Іскри Юрка, дударя. Сам її підбив, щоб ішла, обіцяв, що через хвилину прийде по неї, що потім підуть укупі додому. Вона охоче послухала, бо завжди була на самоті і мало коли ходила до людей, за якими часто скучала, особливо тепер, коли зимові вечори були без кінця й краю. Але досвітки сьогоднішні не були такі, як бували колись. Навіть між веселими жартами та співами почувався якийсь тягар. Хоч сама молодь і була легковажна, неглибоких думок, але не бавилась звичайним способом, не могла в розмовах обминути останніх подій, особливо тут, у Матвія Прибика.

А все ж на хвилину про сучасність забули. Це було тоді, коли говорили про останні великі полювання панські і пригадали при цьому минуле. Старий Прибик завів їх у далеку минувшину: ці величезні ліси колись були їхні і скільки там було різних звірів. Ще за його молодечих років було ведмедів багато більше, ніж тепер, а про вовків і говорити не доводиться.

— Кожну ніч зимою ми мали перед хатами музику. Вовки вили, аж сумно робилось, і кожного ранку вовчі ями були ними повні. Вовчий кожух був дуже дешевий. А хто йшов до міста чи до лісу, мусив якого-небудь вовка забити. Я сам не одного забив. Оця чекана могла б вам багато про це розказати.

Дівчата та хлопці при цьому подивилися в куток, куди старий Прибик рукою та поглядом показав. Один з хлопців взяв чекану й розглядав її. Була досить висока й міцна, з дубового дерева, зроблена, певно, на руку досить сильну, яку тільки Прибики мали. Під блискучою сокирою булої держальце, жовтим коване, і в блискучім тім куванні світилось кілька червоних та блакитних камінців підроблених, що були вставлені в срібні обручики. Хлопцям вона дуже подобалася, приміряли її й пробували.

— Вона, мабуть, уже досить стара, — один із них сказав.

— Ого, старша, ніж ти та я. Вже мій дід її носив. Це йому єдине лишилось з тієї війни, коли царське військо все спалило та забрало. Коли б тільки вона вміла говорити! Скільки вовків забила! Теж не одну голову людську розтрощила. Дід сам одного посіпаку царського забив, коли він покійну бабу мордував.

Хлопці ще з більшою цікавістю дивилися на могутню зброю, навіть деякі дівчата повставали, а деякі шиї повитягали, щоб подивитися на неї, а одна з них, чорноока, проговорила: