Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Тут два найкращі, як ти, Сико, казав, що цих би двох було досить для суду, що в них усе наше право.

Стара Козиниха стала за столом, держачи в піднятій правій руці жовтуваті папери з висячою печаткою. Погляд її блищав і переходив з одного чоловіка на другого. А вони в ту мить, як стара папери показала, всі прудко встали від здивовання: і молодий Козина, і розважніший Сика, і сивоволосий староста драженовський. Сика зараз же схопив пергамент, неначе хотів пересвідчитись, чи це ті, справжні.

— Справжні, справжні, це ті, наші! — додала селянка всміхаючись і розказала, як її син добре та вчасно попередив, що пани прийшли по папери, і питавсь, чи добре вони сховані. — Тоді мені зараз навернулось на думку ті найважливіші для певності сховати кудись інде, бо коли сина забрали, то, напевне, будуть тут добре шукати, отже ще вчасно оці тут із скриньки вибрала та за пазуху сховала.

— Ну, цих нам пани вже не візьмуть! — додала рішуче й подивилась на листи, що лежали перед нею на столі.

— Не візьмуть!— повторив її син.— Не візьмуть, та й ті спалені Лямікар нам ще поверне! Мусить! — Очі йому загорілись, і бліде лице почервоніло. Старий дядько драженовський кивнув сивою головою, а Сика простяг сміливому приятелеві важку свою руку.

В ту хвилину Ганна поралася біля печі, готуючи вечерю. Було їй легко й весело, що чоловік її вернувсь, що вже більш не матиме з панами діла. Старі папери пани віднесли, — вже вони там. — Ганна їх не дуже шкодувала. Скільки вже лайки, бійки та суму через них було, і все надаремно!

Іван зразу ще шкодуватиме, а потім настане знов спокій, буде знов належати їм, їй та дітям!

X

Од тієї ночі, що провели уєздські ходяни в замку торганівському, морози не послабшали. Зима прийшла справжня. Вітер на долинах ще зносив сніговий порох, але на шпилях він уже міцно державсь. Тім'я Черхова, Галтрави, Шкарманця й усіх інших гір, вищих і нижчих, тут над самим краєм Ходським і далі а краю Пошумавському, покрилось білими чепчиками; від них потім спускались снігові завої, що проривали темноблакитні, глибокі, мовчазні межигір'я.

Так тихо й мовчазно було по всьому Ходському краю! Здавалось, неначе був зляканий тим, що недавно зчинилось в Уєзді й на замку торганівському. Ніде не було ані знаку бурхливого обурення або сміливого опору, так начеб у неслухняних ходян разом з спаленими паперами зникали й сміливість та їхня відвага.

Але в тій тиші не було спокою. Відчувалась близька буря.

Неначе вітром рознеслася по всій околиці від Пострекова аж до далеких Поциновиць поголоска про те, що було в Уєзді і в Торганові з писарем Сикою, Прибиком, молодим Козиною та з іншими господарями старими, як Лямінгер украв скриньку справ ходських. Не одна голова задумалася над тією новиною, не одно обізвалось глибоке зітхання, що тепер уже всьому край,— та ще більш посилалось прокльонів на новий замок в Торганів та на його пана, і в цих живих розмовах про те панське потонули зітхання та жаль, лиш скрізь по дворах ходських прудко озивались слова обурення, гніву та помсти.

Але теж і хвала та признання звучали в тих балачках, і то всім уєздським, які так достойно боронили свої права та привілеї, що перейшли спадщиною від батьків і дідів. Найбільш говорили про молодого Козину: дивувались його сміливості, що не боявсь самого Лямінгера, краєвого гетьмана, в присутності старшин та війська, що стояло в світлиці й коло розправи з голими шаблями.

Найперше прибігли знайомі з Драженова, Пострекова та Ходова до Уєзда про все розпитатись, поговорити з тими, хто за всіх них постраждав. Потім і з інших дальших сіл сходилися селяни, і все старі, досвідчені, поважні. Вони зупинялись у Козинів, або приходили з писарем Сикою до них та стискували молодому господареві руку. Посидять, поговорять, а потім мало не кожний з них, відходячи, спитає:

— А як далі?

— Ну, тепер треба ще мовчати, про це ще ми не договорились. Потім почуєте, — відповідав Козина.

Але нікому не признавсь, що не всі папери знищено, що ще лишилось два, і то найголовніші, як Сика казав. Так порадив йому писар. Це лишилося таємницею їх: його драженовського дядька та старої матері.

Ганна тепер аж дивувалась, що сталося з її чоловіком. Думала, що тепер буде він ще більш замислюватись, що так швидко не забуде. Але був спокійніший, більш говіркий, ніж перед тим. Звичайно, таким веселим, як ще був парубком, коли до неї ходив, таким уже тепер ніколи не бачила. Тінь якихось тайних турбот і тайних думок з лиця йому не зникала. Теж не менш було їй дивно, що тепер часто до матері ходив; вже кілька разів, коли вони випадково до нього приходили, він або стара свекруха звертали розмову на щось інше. Про щось змовлялись. Але про що? Про що говорили вони між собою?

Напевне, не про неї, бо з того часу, як військо тут похазяйнувало, свекруха поводилася з нею далеко краще, ніж перед тим, а Іван теж не змінивсь. Але все ж її турбувало. Одного разу ввечері, держачи на колінах Галинку, вона сиділа біля нього; а він держав на колінах Павлика і в ту хвилину був говіркий та спокійний, неначе забув про все. Ганна скористалася з цієї нагоди і зайшла в розмову. Питалась, чи не має якихось тайних думок. В тих кількох її словах обізвалось усе її одверте, віддане серце, повне турбот за нього та страху.

— Звідки в тебе такі думки? Що я мав би особливого з мамою? Бачиш, то стара ходянка, а я теж не можу забути всього. Розмовляємо іноді про старі часи. Ти, Ганно, не турбуйся; ти та діти мені наймиліші на світі.