Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Маринка поралася біля печі, а очі її дивились більше на тата. Пайдар, зупинившись проти свого брата удругих, порушив сумно тишу:

— Зле вам було. Чи правда, що вас киями били?

— Ще й ти! — витріщивсь на нього Прибик. — Не кажи мені цього! Я маю цієї ганьби досить. Дармоїди! Украли нам усе, неначе злодії. — Прибик встав, — та ще нас і б'ють! Цього я їм не забуду! Присягаю перед господом богом, що я їм цього не прощу!

Маринка держала засвічену скіпку в руці. Впало світло її на Матвія Прибика, що, промовляючи, встав у білому жупані, з рукою, піднесеною догори, блідий, з блискучими, наллятими кров'ю очима.

Старий Прибик сидів на своїй постелі, підняв жилуваті руки, дививсь на свого сина й півголосом повторив:

— Та зоря, та зоря!

Коли ще дядько Пайдар з Маринкою самі були, в той час сиділа стара Козиниха теж сама в своїй світлиці. Ті хвилинки самоти були їй дуже потрібні. Вчора, коли скарб її забрали, а сина одвели, не заплющила очей цілу ніч. Довго була у своєї невістки, поки знесилені діти поснули, а потім ледве засіріло, натягла на себе кожуха й поспішила до Торганова. Засмучені очі пильно дивились на білі стіни панського двору, який обходила в тій надії, що, може, побачить свого Йвана, або принаймні хоч довідається, що з ним та з іншими діється. Але повернулась, нічого не довідавшись. Невістка ждала її, неначе на голках. Була б сама туди побігла, але ради дітей та через солдатів мусила лишитись удома.

Щось дивне тепер сталось. Стара свекруха раніш лихим оком дивилась на свою невістку, а від учорашнього дня поводилася з нею, неначе з власною дочкою. Дітей доглядала, помагала їй навіть тоді, коли вдруге вернулась од замку. Боячись налякати Ганну, правди їй не сказала.

Коли ж військо відійшло, зайшла до своєї світлиці. Навкруги було тихо, лиш вітер у сутіні сумно повівав. Потім обізвавсь надворі старий Вовк, його поривчасте гавкання перебило тишу. Стара хвилину послухала, а як собака замовк, почала шепотіти свою молитву. Довго не молилась. Через хвилину озвалися дрібні, спішні крюки, малий Павлик вскочив до світлиці і, насилу переводячи дух, сказав, що тато прийшли. Раніш ніж стара дійшла до дверей, з'явився й він сам, ніс малу Галинку на руках, а за ним і Ганна, вся родина.

Стара Козиниха, як синову обв'язану голову та його бліде лице побачила, не могла ні слова промовити — в ту мить заллялись її очі сльозами. Син це добре бачив і схвильований прихиливсь до матері.

Вся родина сіла навкруги бабиного столу; раділи, що вернувся милий господар, діти так і не відходили від нього. Ганна питалась, як йому було на замку, як там з ними поводились. Але на це Козина відповів коротко, промовчав про тих солдатів і питавсь про господарство.

Мати його мало говорила. Її тільки одно питання тягло за язик; але не питала, спостерігши, що син неохоче говорить про те.

Та не довго розмовляли самі. Незабаром завітав до них дядько драженовський, старий Христофор Грубий. Ще вчора, як Козину та інших до торганівського замку одвели, послала стара Козиниха братові сказати, що зчинилось. Що тільки тепер прийшов, пояснив тим, що не був дома. Схопив за руку молодого господаря, сердечно потряс і сказав:

— Я вже чув, милий хлопче!

Після того, скинувши керею й жупан, сів біля столу. Молода господиня зараз же одійшла приготовити вечерю.

— Ти, мабуть, ще не знаєш, Христофоре, — почала стара Козиниха, наводячи розмову на те питання, що було їй на язиці.

— Знаю, чув уже, що наші папери спалили, — відповів зітхнувши. — Але не наше право, — додав ход.

Стара сестра, коли почула це, здригнулась. Тепер вона знала. В цю мить почулись кроки в сінях і зараз же увійшов Сика, «волосний писар».

— Селянко, тепер уже можу перед оцим говорити, — сказав ще в дверях і показав на молодого Козину. — Це тобі другий «волосний писар», — додав він. — Але чого до вас прийшов! Знаєш, селянко, що в канцелярії не було в скриньці всіх паперів. Я добре рахував. Потім і управитель, та мудра голова, питався, чи всі. Ну, наші мама мене теж дурно кашею не годували — зараз мені й спало на думки, що там не всі.

— Не всі? А як їм усім там бути? — відновила жваво стара селянка і, ставши, скинула з себе хустку, що була навхрест через груди зав'язана, та розгорнувши її, вийняла звідти пергамент з печаткою, а за ними і другий.