Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Лямінгер наглядав за ходянами. В холодному погляді його світилась радість. Бачив, що не помиливсь, що добре зробив. Нарешті! Вчора ще пручались, навіть тоді, коли загрожував військом та шибеницею. А тепер! Дививсь, як похилились тверді голови, як сумно, безнадійно дивиться на це полум'я той плечистий Прибик. А той... Козина навіть після биття не посмирнішав, щоб не всміхатись. Всміхається, та ще й з погордою! Але сміх його швидко минеться! Глибока тиша панувала в канцелярії, коли управитель кидав папери в огонь. Раніш, ніж останнього листа кинути, звернувсь управитель до ходян.

— Кінець вашим документам. Тепер, коли перед ясновельможними панами (навів їх титули), перед панами урядовцями нашого милостивого панства й перед вашими очима вони знищені, мабуть, до розуму прийдете і не будете вже сперечатись.

Хотів й останнього листа кинути в огонь; але помітив, що пан хоче щось сказати. Він зупинивсь, держачи в піднятій руці пергамента.

— Виконуйте тепер вашу повинність сумлінно, як то належить робітникам та підданим, щоб ви свого становища не погіршили,— сказав суворо Лямінгер.

— Бачите, що тепер усе надаремно.

І в цей момент останній пергамент кинуто в огонь; всі заворушились. Після того і ходський прапор пішов за ними. Але тут уже Матвій Прибик не витримав, одним великим кроком підскочив і прудко витяг прапор з вогню. Тільки було вже пізно. У Прибика зосталось у лівій руці лиш держално. Дурно тільки обпалив собі праву руку. Але принаймні ходський прапор прийшов до його рук і не лишивсь на посміх панам. Дим та сморід, що сповнили канцелярію, прискорили кінець цій трагедії. Лямінгер попросив своїх гостей до суміжної кімнати, сердячись і на управителя і на «хама селянського»; однак полковник, жартуючи, заступавсь за нього, казав, що він має солдатську кров, і що, коли б цей велетень був трохи молодший, так він би взяв його напевне до полку, де з ним ніхто б не зрівнявсь.

Через півгодини, приблизно, по тому обидва графи з своїм проводом виїхали з замку торганівського і попростували знов до Уєзда.

Потім пізно пополудні виходили з двору панського ув'язнеш старі ходяни уєздські. Останнім з брами вийшов старий Прибик, спираючись на чекану, а поруч нього син його Матвій, що ніс на плечах держално з колишнього ходського прапора. Залишили йому на сміх.

Торганівський управитель хотів у нього і те взяти, але кутський товариш його, засміявшись, сказав:

— Залиши йому той обрубок на пам'ять, нехай хоч щось мають з своєї панської слави!

А коли виходив, то ще й панська челядь сміялася з нього. Та він і бровою не моргнув; дививсь у землю, але не з сорому, а з обережності, щоб часом, коли б оглянувсь, ще більш не сміялись; можливо, що не витримав би й розігнав би ту челядь, за що був би знову покараний.

Сика, йдучи біля Козини, кілька разів на нього зирнув, неначе ждав, що той щось скаже. Але молодий господар неначе не розумів тих поглядів, мовчав. Це був сумний похід. Ані слова ніхто не промовив. Тільки один раз старий Валах обізвавсь:

— Амінь! амінь!

IX

Гості торганівського пана, пана гетьмана краєвого, незабаром дісталися до Уєзда, звідкіль потім, не затримуючись, поїхали далі з більшим проводом тих солдатів, що були вчора обсадили село. Тепер, коли папери вже в руках гетьманових, всі люди були налякані, не було потреби їх тут залишати.

Селяни глибоко зітхнули, коли ці гості з очей зникли, але не раділи, згадуючи своїх, що були в торганівському замку, у в'язниці, а найгірш дошкулював їм украдений скарб, єдина й остання надія в кріпацькому житті.

В Прибиковому дворі було сумно, тихо, як і в цілому селі. В хаті сидів поциновицький Пайдар та чекав свою небогу Маринку. Зоставсь тут, щоб не була між військовими людьми сама. Молодого Шерловського послав додому сказати, чому, він лишився в Уєзді і що він незабаром прийде, як тільки можна буде. Парубок пішов, але охотніше він зостався б тут, або взяв би Маринку з собою до своїх, коли б можна було й вона схотіла. Дорогою тільки про неї й думав і в своїх турботах мав ту радість, що старий Пайдар залишивсь із нею і що він не допустить її скривдити.

Турбувавсь про неї більш, ніж вона сама про себе. Просив, щоб ішла з ним до його рідні до Поциновиць, але вона й слухати не хотіла, казала, що вона солдатів не боїться, надто коли з нею дядько залишається. Та й як би вона відійшла, коли не знає, що діється і що буде з татом та з дідом. Вона тільки й думала тепер про них, розпитувала скрізь, де тільки могла. Похапцем, вся якась схвильована, вбігла до світлиці до дядька Пайдара й почала оповідати, що була у Козинів, куди щойно повернулася стара Козиниха з Торганова, де була сьогодні вже двічі, вранці й допіру з полудня, обходила кругом замок, щоб довідатись, що сталось з її сином та іншими. З другої дороги принесла нарешті звістку, але невеселу; і про це тепер Маринка розказувала дядькові: як зле там поводяться з ними, надто з її татом та Козиною. Голос її хвилювавсь, коли оповідала, що тата, Козину та дударя Іскру роздягали й били. Старий Пайдар швидко підвівся з липового стільця, так його вразила ця справа. Ще на Ходії не було чути, щоб таких поважних людей били, наче яких злодіїв.

— Постривайте, панове, прийде й на вас черга! Це вам так не минеться, тепер буде інакше!

Говорили ще про в'язнів, особливо про діда та батька. Аж ось хвіртка рипнула, і в дворі показалися дві постаті серед вечірньої сутіні. Двері відчинились, і до хати ввійшли ті, про кого говорили. Попереду старий Прибик, стомлений, згорблений, волосся од вітру розпатлане і від снігу змокле. Поздоровкавсь, а коли Маринка до нього підскочила і за руку його взяла, прояснилось старому обличчя. Син його Матвій увійшов з держалном, не сказав й слова і мовчки стиснув руку, що йому Пайдар подав. Потім поставив держално колишнього ходського прапора в куток, коротко сказав Маринці зварити дідові юшки, і вже тоді, неначе втомлений, сів на стілець, сперся ліктем об стіл і схилив голову на руку.