Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Ого!

— Той великий ход, що там у розправі на голову всіх перевищував, це був останній їх прапоровий. Він його тут віддавав. Прапор найпізніше віддали. Ховали його довго, аж поки ми довідались, де він. Був в Уєзді, як вчора ті папери, у батька того здорового селянина. Коли я послав туди солдата, не віддала йому, і лиш тоді, коли їм було погрожено, принесли його самі. То було на що подивитись, шановні панове! Сам Прибик, тон здоровий, прапора ніс, і з ним ціле село: батько його, старости, писар і інші. То був почесний провід їхнього прапора! — додав з єхидним усміхом Лямінгер. — А коли його тут у канцелярії віддавали, той старий Прибик плакав, як дитина, а з інших теж не один очі собі втирав.

— Неначе старі вояки, — додав полковник.

— А є ще на світі той прапор, чи його знищено? — спитавсь ротмайстер.

— Десь тут, мабуть ще є між старим мотлохом. Управитель напевно знає де. Хотіли б, може, подивитись, панове?

Обидва висловились, що хотіли б той селянський прапорець побачити. Лямінгер подзвонив до управителя. Той ждав уже в сінях. З наказу свого пана він приніс ходський прапор. Стояв за великою темною шафою канцелярською; управитель не без труднощів витяг його звідти, обтрусив пилюгу й приніс панам.

— Держално сильно надломлено, — казав, розгортаючи прапор, що навкруги його шляхтичі поставали. Він був шовковий, колись білий, чорною смугою облямований, тепер був досить старий, а в деяких місцях прорваний.

— Це не звичайні дірки, це почесні рани, — сказав полковник, придивляючись до дірок.

— А ось герб — собача голова!— крикнув молодий ротмайстер, показуючи на полиняле вишивання.

— Бичачу голову скоріше б заслужили!—  додав Лямінгер глузливо.

Повернувшись до управителя, спитавсь, що з ходянами.

— Однаково, як і вчора. Козина та Прибик, навіть той дудар не скрикнули, коли їх солдати молотили.

Лямінгер не відповів і повернувсь до старшин.

— Чи вгодно вам, панове?

— Авжеж, можемо почати, — відповів полковник.

Лямінгер кивнув управителеві і той, поставивши прапор до стіни біля груби, вийшов. Через хвилину повернувсь з кутським товаришем та двома панськими урядовцями, а за ними увійшли в'язні, попереду Прибик з Козиною; стали півколом перед панами. Управитель, знаючи думки свого пана, поставив скриньку «справ ходських» на стіл перед Лямінгером. Як її старий Прибик та Сика загледіли, обидва здригнулися. Але Матвій Прибик дивився сумно на старий прапор.

— Знаєте її?— почав Лямінгер, холодно показуючи на скриньку. — Ваші папери теж там у ній.

Управитель при цьому відчинив віко і почав витягати один по одному листи так, щоб усі бачили.

— Всі тут! — зауважив дратуючи й подививсь на Сику. Той закліпав очима.

— Ну, так попрощайтесь з ними! — сказав управитель і, взявши великі ножиці, відрізав од усіх печатки; кидав одну по одній до вогню, а потім і папери. В одну мить були знищені запоруки вольностей та прав, що їх шанували та визнавали кілька століть. Ходяни ніколи ними не користались, крім старого Прибика. Знали про золоту волю тільки з оповідань старих, але кожен з них знав і вірив, що цей скарб їх ще поверне їм щастя. І тепер полум'я нищило останню надію на визволення з кріпацтва, в яке повернуло їх панство.