Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Тут усі позскакували й дивилися на неї; хто навколішки, хто навстоячки. Всі встали і все чули, бо жоден з них не заплющив ока.

— Кожна комета що-небудь віщує, — казав Прибик. — Бачив їх уже кілька, і завжди потім була або війна, або голод та моровиця. Але ця! Таку велику я ще не бачив, хіба тоді, перед тою війною, що тридцять років тривала. Пам'ятаю її, неначе це сьогодні було. Сиділи ми біля вікна та дивилися на небо. Мій небіжчик дід добре напророкував, що буде зле, дуже зле. Він був ще з тих добрих часів і носив ще золоті позументи на жупані й на жилетці. І потім, бідний, сам діждавсь і бачив, що говорив правду. Ще на свої очі бачив, як цісарське військо все нам забрало, не залишило ні скибки хліба в хаті. Замолоду він ходив у золотих позументах, а потім на старість ходив голодний, обідраний, неначе жебрак. Не залишилось йому нічого, крім оцієї чекани!

— Та це ще нічого. Було йому зле, але що б він тепер сказав? Тоді ще ми мали надію — оця зоря, — і старому голос сильно затремтів,— що вона несе?

— Нічого доброго, — нас господь бог уже забув, — зітхнув старий Валах.

Всі на нього подивились.

Було то тяжке слово, бо вважалось за лайку, і в другий час його б за це покарали, а в цю хвилину ніхто не обізвавсь. Здавалось, що мовчки згоджуються.

Матвій Прибик, в той час, як батько його турботно спостерігав зловісну комету, лежав у темній коморі та спав, підклавши під голову свій довгий жупан. Руки йому вже розв'язали.

Сон величезного хода, що лежав на твердій холодній землі, не дуже був приємний, бо щохвилини швидко пручавсь та скрикував. Йому снилось, що його зв'язують, і він сперечавсь.

В суміжній комірчині, не менш приємній, сидів на обрубку, шашлями поточенім, біля стіни Козина. Притуливши ранену голову до твердої, холодної стіни, він дививсь замислено на смугу зоряного неба, що було видно крізь маленьке віконце. Довго роздумував про те, що сьогодні зчинилось. Але не був у стані ні переможному, ні розпачливому.

В душі його настав спокій. Спокій рішучості та безповоротності подій. Все йому вияснилось. Зникла непевність та задуха близької бурі. Грім ударив, але він розвіяв і темряву, що вже довго залягла в душі молодого господаря, що дбав про свою честь. Очистив сьогодні й показав, яка у нього справжня думка, що він не той, за кого його скрізь уважали, навіть рідна мати. Теж прилюдно ствердилось те, в що він сам вірив, що права ходські ще й досі мали силу й мають, невважаючи на панське заперечення та на їх вимогу.

В чому річ? Що сталося, що Лямінгер раптом так узявсь до цих паперів? І тепер, щоб ми їх тепер віддали без бою?

Згадав дітей, матір. Як на нього в розправі подивилась, коли їй дав зрозуміти, що знає її таємницю, і потім, коли його сюди на замок одводили. Тепер напевне всі вкупі — діти певне сплять, а Ганна, та, сердечна, плаче. Мабуть, діти про його питались. Павлик, Галинка, та мала голівка.

Важкі повіки Козинові помалу спускались, і сон його цілком обгорнув. Але невтомлена думка полинула з в'язниці через ліс аж додому і стала біля постелі, де спочивали двоє любих дітей, хлопчик волохатий та кучерява дівчинка, а над ними схилилася молода гарна жінка, розглядаючи свої милі дитятка.

Другого дня після обід привів Лямінгер гостей своїх: полковника графа Штампаха й молодого ротмайстра графа з Вертби та Фройденталю до замкової канцелярії.

В просторій кімнаті, чисто побіленій, було любо. В коминку торів великий огонь. Ближче нього сіли шляхтичі до шкіряних крісел і провадили далі розмову, що вже в дорозі почали. Торганівському панові належало слово.

— Не заспокоїлися б доти, доки мали б у руках папери. Вони хитрували, тому так довго мовчали. Але якби трапилась їм нагода, — ви не знаєте їх, панове, які вони твердолобі. Тягнуться до всього, до чого звикли. Я пригадую, як було з зброєю, коли вони мусили віддати її за покійного мого батька. Досить довго боронились, поки старі рушниці та пістолі віддали. Та й то не відразу всі. Скільки було ще примусу, погроз та кар.

— Ну, й звикли тепер без зброї? — сказав усміхаючись граф Штампах.

— Звикли, розуміється, — те саме буде і з цими паперами.

— Хіба ці хами були по-військовому зорганізовані? — спитав молодий ротмайстер.

— І прапор свій мали і прапорового.