Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Є там один поранений, а один слабий дід.

— Про того зраненого й не кажіть. Старого помилую і тих інших, що не дуже сперечались — ради вас. Але вже пізно, моя люба. Добраніч! Сьогодні можете спокійно спати — цей дім і все майно зостанеться вже нашим нащадкам, попіл цих паперів буде запорукою.

При тім поцілував холодно жінку, що вже не насмілилася більше просити. Була повеселішала спочатку, коли чоловік її був надто веселий, а тепер виходила знов засмучена.

Лямінгер, зоставшись на самоті, пройшовсь по кімнаті, потім знов спинився біля паперів та дивився замисленими очима. Але не читав. Нарешті, взяв один з них і підійшов до коминка. Вже здійняв руку, щоб цього стародавнього свідка вольностей ходських вкинути в огонь; але раптом спинивсь від несподіваної думки, спустив руку і, вернувшись знов до столу, вклав листа, а з ним і всі інші до ходської скриньки. Потім спустив на неї віко.

VIII

Вночі був мороз. Найбільш відчували його в торганівському замку ходські в'язні. В порожній пивниці тулилися старі з Уєзда, а з ними Сика та молодий дудар Юрко Іскра. Купчилися на чорній підлозі навкруги старого Прибика, біля якого лежала гарно кована чекана. Звечора, скоро їх привели, ще довгу розмову провадили. Говорили про Матвія Прибика, а ще більш про молодого Козину, про його сміливість та його промову, про все його сьогоднішнє поводження, що кожного так здивувало. Лиш Іскра при тому якось дивно засміявсь та й сказав;

— А ніхто не хотів мені вірити, що він добрий хлопець.

Але найсумніше було, коли старий Вахал проговорив:

— А яка нам з того користь, за що терпів Козина, Матвій Прибик, коли оцей тут вовк узяв наші папери.

Всі почували тягар цих слів. Після того замовкли всі і кожний думав про своє. І дудареві, було не до розмови, як раніш! Пізно увечері раптом відчинилися двері. На порозі з'явивсь вартовий з ліхтарем, а за ним два челядники. Один приніс соломи, другий, — хліб та воду. Потім знов відійшли. В'язні, розсівшись на соломі, заходилися вечеряти.

Тільки Сика та старий Прибик не доторкнулися до своєї пайки. Їм було не до їжі, а коли всі полягали спать, вони встали.

Ніч вільним кроком проходила над краєм. Була тиха й місячна. До пивниці падало її світло двома невеликими вікнами, крізь них можна було бачити темні дрімотні ліси. На них дивились обидва ходяни. Сика обізвавсь приглушеним голосом.

— То були всі наші.

— Еге, — ствердив старий. — Ще дід ходив по них, як дома, навіть був тут паном, а тепер ми на них дивимося з арешту.

Знов замовкли. Через хвилину Сика знов подививсь на ліс, простяг праву руку з віконця і сказав:

— Дивись, Прибику, он якраз над лісом зоря!

Прибик подививсь туди й перехрестився.

— Комета, — проговорив помалу, — якась божа ознака!

Над довгастим гребенем чорного лісу сяла на темноблакитному небі комета з довгим, догори зверненим хвостом.

— Але ж і здорова, — сказав Сика.