Розділ «Песиголовці Історичний роман»

«Ми, Рудольф, з божої милості імператор святого римського царства і король чеський...» Але в цей час Лямінгера потурбували. Двері з суміжної кімнати відчинились і на порозі з'явилась його жінка, поважна пані з покірливим виразом блідуватого обличчя. Була ще в багатому, спереді вишиваному вбранні, що у ньому вітала гостей. При світлі двох воскових свічок, що були на столі, засвітились перли і самоцвітне каміння на чолі, на грудях і на плечах над широкими позбираними рукавами; між їх білими зборами яскраво відбивалися численні смуги веселих барв. Гарне темне волосся її було над вухами й ззаду в безлічі жмутів закручене, і дрібні кучері звисали їй також і на біле чоло.

Поважна пані підійшла ближче, і погляд її з цікавістю зупинився на чоловікові.

— Не турбую?— спитала спокійно.

— О, ні, хоч я тут маю читання гарне й дуже цікаве.

Лице його прояснилось. Таким веселим чоловіка вона вже давно не бачила.

— Я прийшла вам, мій любий, нагадати, що пора вже відпочинути. Ви стомились дорогою.

— Сьогодні я не почуваю себе втомленим. Глянь, ось моє давнє бажання, — і показав при цьому на розгорнений маєстат Рудольфа. Пані до нього нагнулась.

— Дивись, — крикнула, — це мій предок! — і показала місце, де на папері був підпис канцелярії королівства чеського: «Владислав з Лобковичів».[6]

— Еге, це ваш предок. Напевно, пан писар не подумав, коли цей документ стверджував, що одному з його нащадків наробить стільки турбот і що він його скасує. Ось він у мене.

— Я чула, як вони боронились, як не хотіли їх віддати, як навіть і кров текла.

— Так, так.

— А мусили ви їх мати? — допитувалася лагідно та обережно.

Пан зморщив свої руді брови.

— А вам уже тих повстанців шкода?

— Так, ці документи вже недійсні!

— Я теж кажу так, а все-таки я їх боявсь, моя люба. Треба пам'ятати, що вітер з двора не вічно однаковий і не завсіди сприятливий для нас. Пам'ятаєш, як було за небіжчика царя, коли той пан з Грефенберга держав руку за хамами, а потім за князя Ауершперга, скільки мені коштувало, щоб збити його з пантелику. Коли б зробив так, як він хотів, то сьогодні все це панство не було б моє, а й тоді ці папери були також недійсні, як і сьогодні. Але тепер уже ні!

Лямінгер засміявсь: зате обличчя жінки неначе тінь перебігла. Мовчала, лиш нишком зітхнула. Чоловік, на неї пильно дивлячись, промовив несподівано:

— Ви, моя мила, хотіли б іще чогось?

— Так, але боюсь, Я чула, що тик людей з Уєзда будуть карати, бити, і що сьогодні воїни нічого не їли.

— Ой, ви милосердні навіть до тих, хто проти вас. Їх будуть карати.