Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Аж ось прийшла стара Козиниха. Ця напевне щось знала.

Управитель далі оповідав, як вона поводилась, як він послав свого товариша торганівського до Козини шукати.

— Поки той повернувся, я їй увесь час загрожував. Але та баба була, як скеля. Молода Козинова жінка, та була б сказала, бо плакала й побивалася. Але, здається, нічого не знала.

— Добре. А що казали, коли ви принесли цю скриньку?.

Пан подививсь на дубову скриньку, що була на столі.

— Неначе грім з ясного неба вдарив, ясновельможний пане. Сика звісив голову.

— А Козина?

— Той був сильніший. Похитав головою. Прибик ще накричав на свого батька, коли той бідкався та тужив над скринькою: «Мовчіть, тату, папери нам узяли, але кулаки ні».

— Так, так. Ішли потім спокійно?

— Так, ясновельможний пане. Після того поздавались і Козина, і Прибик.

— Куди ви їх посадили?

— Козину та Прибика до чорної комори, кожного окремо. Інших замкнули до пивниці. А може буде вгодно ясновельможному панові інакше розмістити?

— Добре й так.

— Теж замкнув і того дударя з Уєзда. З розправи зразу втік, але потім, коли цих одводили, сам зголосився.

Лямінгер тільки кивнув задоволено головою.

— Який наказ буде ще, ясновельможний пане?

— Ніякого, добре!

Управитель, уклонившись низенько, вийшов. Ще було чути мірні важкі кроки та брязкіт острогів, та незабаром і ці звуки стихли. В кімнаті запанувала глибока тиша. Лямінгер устав, відчинив вікно дубової скриньки; замок її був зіпсований. Хвилину дививсь на пожовклі пергаменти, рукою управителевою поперевертані, потім вийняв верхній лист із старою печаткою і, розгорнувши пергамент, утопив очі в перші рядки.

«Nos Garolus, domini regis Boemiae Primogenitus, marchio Moraviae notum facimus — quod quia paterni nostrique fideles dilecti Chodones in Domazlic». Читав далі. Огонь у коминку тріщав і в приємний його звук домішувалось деренчання шибок, коли ними нічний вітер стрясав.

Лямінгер простяг руку по другий лист з великою печаткою. Він був по-чеському писаний.